Слава ЗСУ!

— Тобі платити, — сказав Білл, — Майкле-Старий-Крутій.

— Даруй, — сказав Майкл. — Не можу.

— Тобто як?

— Грошей нема, — сказав Майкл. — Всі вийшли. Зосталося тільки двадцять франків. Ось, на.

Білл трохи перемінився на обличчі.

— Мені ледве вистачило розрахуватися з Монтойєю. Дякувати богові й за це.

— Випиши чек, я дам тобі за нього готівку, — сказав Білл.

— Красно дякую, але я не маю права виписувати чеки.

— З чого ж ти житимеш?

— Та дещо має надійти. Від матері, за півмісяця. У Сен-Жан є один готель, де мене пускають жити в кредит.

— Ти б вирішив, що робити з машиною, — сказав мені Білл. — Вона тобі ще потрібна?

— Можна б і обійтися. А втім, нехай чекає.

— А чого б нам не випити, — сказав Майкл.

— Правильно. Плачу я, — сказав Білл. — А у Брет є гроші? — обернувся він до Майкла.

— Навряд. Думаєте, я без неї зміг би розрахуватися з Мон-тойєю? Вона мені дала майже всю ту суму.

— То в неї зовсім немає грошей? — спитав я.

— Мабуть, немає. Зрештою, в неї ніколи не буває грошей. Вона одержує п'ятсот фунтів на рік, і триста п'ятдесят із них іде на проценти євреям.

— Сподіваюсь, вона не розраховується з ними особисто, — сказав Білл.

— Авжеж. До речі, вони не євреї. Просто ми їх так називаємо. Вони, здається, шотландці.

— Виходить, у неї з собою нічого немає? — спитав я.

— По-моєму, немає. Вона віддала все мені, коли прощалася.

— Що ж, — сказав Білл, — нам лишається тільки випити ще по одній.

— Оце правильно! — сказав Майкл. — Розмови про гроші ніколи нічого путнього не дають.

— І то правда, — сказав Білл.

Ми з Біллом зіграли, кому платити. Білл програв і заплатив. Ми вийшли й сіли в машину.

— Куди тебе везти, Майкле? — спитав Білл.

— Давайте просто покатаємося. Може, це піднесе мене в очах кредиторів. Просто покатаємося, га?

— Чудово. Я давно хотів оглянути узбережжя. Їдьмо до Андайя.

— На узбережжі в мене немає ніякого кредиту.

— То, може, буде, — сказав Білл.

Ми поїхали прибережним шосе. За вікном миготіли зелені живоплоти, білі вілли під червоними дахами, невеличкі гаї, а потім відкривалося море, дуже синє й під берегом хвилясте в цей час відпливу. Ми проминули Сен-Жан-де-Люз та кілька містечок на південь від нього. За горбами на обрії виросли гори, через які ми перевалили, їдучи з Памплони. Дорога вилася далі. Білл глянув на годинник. Нам час було назад. Він постукав по скляній перегородці й звелів водієві завертати. Водій подав машину заднім ходом на траву, щоб розвернутися. Позаду нас стояв ліс, а попереду був зелений схил і під ним море.

В Сен-Жан-де-Люзі ми зупинилися перед готелем, де Майкл збирався жити, і він вийшов з машини. Водій заніс його речі. Майкл стояв коло машини.

— До побачення, хлопці, — сказав Майкл. — Джейку, заплати за машину, а я надішлю тобі свою частку.

— Бувай, Майкле.

— Бувайте, хлопці. Дякую за все.

Ми потисли йому руку й помахали з машини. Він стояв на дорозі й дивився нам услід. До Байонни ми приїхали перед самим відходом поїзда. Носій приніс Біллові речі з камери схову. Я провів його до входу на перон.

— Бувай, друзяко, — сказав Білл.

— Бувай.

— Ми добре погуляли. Я давно так не гуляв.

— В Парижі затримаєшся?

— Ні. Сімнадцятого відпливаю. Бувай, друзяко!

— Бувай!

Він пішов до поїзда. Носій з речами йшов попереду. Я дивився, як відходить поїзд. Білл стояв коло вікна. Вікно минуло мене, потім поїзд минув, і лишилася порожня колія. Я вийшов з вокзалу й підійшов до машини.

— Скільки з нас? — спитав я у водія. Ми домовлялися, що до Байонни він довезе нас за сто п'ятдесят песет.

— Двісті песет.

— А скільки я мав би доплатити, якби по дорозі назад ви підкинули мене до Сан-Себастьяна?

— П'ятдесят песет.

— Не морочте мені голови.

— Тридцять п'ять песет.

— Ні, це задорого, — сказав я . — Відвезіть мене до готелю «Паньє-флері».

Біля готелю я заплатив шоферові й дав йому на чай. Машина була сіра від куряви. Чохлом вудки я черкнув по запорошених дверцятах. Тільки цей порох і зв'язував мене ще з Іспанією й фієстою. Водій дав газ, і машина помчала вулицею. Я дивився, як вона завертає на дорогу до Іспанії. Потім я ввійшов до готелю й найняв номер. Це був той самий номер, у якому я мешкав, коли ми втрьох — Білл, Кон і я — були в Байонні. Здавалося, що це було страшенно давно. Я вмився, одяг чисту сорочку й вийшов на вулицю.

В газетному кіоску я купив номер «Нью-Йорк геральд» і сів за столик кафе переглянути його. Було якось дивно усвідомлювати, що ти знов у Франції. Тут панувала тиша — провінційні тиша і спокій. Я пошкодував, що не поїхав з Біллом у Париж. Але в Парижі фієста тривала б. А я вже нафієстився донесхочу, треба відпочити. В Сан-Себастьяні буде тихо. Сезон там починається аж у серпні. Найму гарний номер у гарному готелі, читатиму й плаватиму. Пляж там чудовий. А понад пляжем, на бульварі, — дивовижної краси дерева, і скрізь дітлахи з няньками, принаймні до відкриття сезону. Вечорами в парку навпроти кафе «Марінас» гратиме оркестр. А я сидітиму на терасі й слухатиму.