Слава ЗСУ!

Бульваром я пройшов до казино, а тоді завернув у одну з тінистих вулиць до кафе «Марінас». Там грав оркестр, і я сидів на терасі, втішався свіжою прохолодою в розпалі гарячого дня, пив лимонний сік з льодяною стружкою, а потім, розтягуючи насолоду, — віскі з содовою. Я довго сидів на терасі «Марінас» — читав, дивився на перехожих, слухав музику.

Пізніше, коли почало вечоріти, я пройшовся бульваром понад затокою й повернувся до готелю вечеряти. Велосипедисти, учасники гонок «Біскайське кільце», відпочивали тієї ночі в Сан-Себастьяні. В їдальні вони сиділи за окремим довгим столом, разом із своїми тренерами й начальниками команд. Всі вони були французи й бельгійці і тому приділяли неабияку увагу їжі, але це не заважало їм веселитися. На почесному місці за столом сиділи дві гарненькі дівчини-француженки, вдягнені зі справжнім паризьким шиком. Я ніяк не міг визначити, хто з хлопців привіз їх сюди. Всі ті, хто сидів за довгим столом, розмовляли на спортивному жаргоні й перекидалися жартами, зрозумілими тільки їм, а часом і такими — мовленими стиха — що повторити їх не можна було, коли дівчата просили. Старт фінального етапу Сан-Себастьян — Більбао було призначено на п'яту годину ранку. Велосипедисти пили багато вина, обличчя в них були засмаглі, обпалені сонцем. Вони виборювали, власне, тільки особисту першість. А що змагання між ними відбувалися часто, то їх і не дуже обходило, хто переможе цього разу. Надто в чужій країні. Фінансовий бік справи завжди можна залагодити.

У велосипедиста, що лідирував із запасом у дві хвилини, повискакували чиряки, очевидно, дуже болючі. Він міг сидіти тільки на куприку. В нього була багрова шия й вигоріле на сонці біляве волосся. Інші хлопці кепкували з нього. Він постукав виделкою по столу й сказав:

— От побачите, завтра я так наляжу на педалі, що ніс прилипне до руля, а там, де чиряки, тільки вітер свистітиме.

Одна з дівчат глянула через стіл на нього, і він почервонів і засміявся.

Про іспанців гонщики казали, що вони не вміють крутити педалі.

Я пив каву на терасі з начальником команди однієї великої велосипедної фірми. Він казав, що гонки проходять напрочуд вдало і їх варто було б подивитись, якби Боттекія не вибув у Памплоні. Курява, звісно, заважала, хоч загалом в Іспанії дороги кращі, ніж у Франції. Він запевняв, що велогонки — єдиний справжній вид спорту. Чи стежив я коли-небудь за гонками «Французьке кільце»? Тільки по газетах? «Французьке кільце» — найвизначніша спортивна подія всесвітнього масштабу. Організуючи ці змагання, супроводжуючи велосипедистів, він об'їхав Францію. Мало хто знає Францію. Цілу весну, ціле літо й цілу осінь він проводив на дорогах з велогонщиками. Подивіться, скільки автомобілів тепер супроводжують велосипедистів з міста до міста. Франція — багата країна, й рік у рік вона стає спортивнішою. От побачите, вона буде найспортивнішою країною в світі. Завдяки велогонкам. Велогонкам і футболу. Він знає Францію. La France sportive20. Він знає велосипедний спорт. Ми випили коньяку. Хоч, звісно, і в Париж вертатися приємно. Немає міста, кращого за рідне. В усім білім світі. Париж до того ж найспортивніше місто в світі. Чи знаю я кафе «Великий кухоль»? Авжеж, знаю. Якщо я завітаю туди, то завжди його там застану. Неодмінно завітаю. Ми там знов перехилимо по чарочці коньяку. Неодмінно перехилимо. Завтра вони стартують за чверть до шостої ранку. Чи встану я подивитися на старт? Постараюся, неодмінно. Він може збудити мене — буде на що подивитись. Я попрошу портьє, щоб мене збудили. Він залюбки сам мене збудить. Ну, навіщо ж йому турбуватись. Я попрошу портьє, щоб мене збудили. Ми попрощалися до завтрашнього ранку.

Коли я прокинувся вранці, велосипедисти та їхній ескорт уже три години як були в дорозі. Я випив кави й переглянув газети в ліжку, потім одягнувся, взяв плавки й пішов на пляж. Ранок видався свіжий, прохолодний і вогкий. Няньки у формі чи в селянському одязі прогулювалися з дітьми. Іспанські діти вражали красою. У затінку під деревом чистильники взуття розмовляли із солдатом. Солдат був однорукий. Почався приплив, дув чималий вітер, і хвилі набігали на берег.

Я перевдягнувся в одній з кабінок, перетнув вузьку смугу піску й увійшов у воду. Я поплив, намагаючись не потрапляти під хвилю, але часом доводилося й пірнати під неї. Діставшись до спокійної води, я ліг на спину. Лежачи горілиць, я бачив тільки небо й відчував, як мене колишуть хвилі. Мене понесло назад і прибило до берега, і я, перевернувшись, знов поплив у море, намагаючись триматися між хвиль так, щоб вони не накривали мене. Плисти між хвилями було важко, і, втомившись, я подався до плоту. Вода була пружна й холодна. Здавалося, в такій воді втонути неможливо. Я плив повільно — приплив мовби гальмував мої рухи, — потім вибрався на пліт і сів обсихати на вже нагрітих сонцем дошках. Я дивився на затоку, на старе місто, на казино, на зелений бульвар і на великі готелі з білими порталами й золотими літерами назв. Праворуч, над входом у затоку, здіймався зелений пагорб із замком. Хвилі розгойдували пліт. По другий бік вузької протоки теж височів пагорб. Я подумав, що добре було б переплисти затоку, але побоявся судоми.