Слава ЗСУ!

Левко мовчки підійшов до мене і витяг з внутрішньої кишені піджака пачку фотографій. Я навіть не ворухнувся. Цей клятий пан наче паралізував мене!

- Ну от, тепер усе в ажурі, як каже один мій добрий знайомий. - Пан підвівся з крісла. – Гадаю, найближчим часом наш запальний гість не сумуватиме. Адже він матиме нагоду поспостерігати за розвагами вродливих дівчат – так само, як ми сьогодні упродовж дня милувалися його власними.

Пан знову увімкнув дисплей, і я побачив себе в Ларисиній кімнаті, а заодно почув нашу розмову: ми саме розробляли план знищення Міністра.

Левко з паном вийшли, клацнувши замком, а я так і зостався бовваніти посеред кімнати.

За мить я важко гепнувся у крісло. Все скінчено! Міністр – а сивий пан це, безперечно, він – розгадав наші плани, і тепер я у пастці. Судячи по тому, як вони розправилися з фотографом, на мене чекає те ж саме. З дівчатами також панькатися не будуть. Отож моя „героїчна” затія скінчилася повним фіаско.

У відчаї я схопив пульт дистанційного управління дисплеєм і почав натискати на всі кнопки. На екрані замиготіли картинки. Певно, в усіх кімнатах були встановлені камери. За мешканцями „гуртожитку” ретельно спостерігали. Я подумав: дивно, що Лариса до цього часу не попалася зі своїми витівками. А може, Міністру і Левкові навіть сподобався той спосіб „обслуговування” клієнтів, який вона запровадила? Аби гроші платили.

Несподівано я побачив на екрані Міністра. Він щось говорив Таті, яку іззаду попід руки тримав Левко. Дівчина пручалася і затято хитала головою. Я ніяк не міг налагодити звук, але по ворушінню губ можна було зрозуміти, що вона раз у раз вигукує: „Ні! Ні! Ні!”.

Я змокрів. Не в змозі більше на все те дивитися, вимкнув картинку і пожбурив блок на підлогу.

Довго сидів нерухомо, не тямлячи ні себе, ні часу. Опам’ятався лише тоді, коли почув скрегіт ключа в замку. Схопивши зі стола масивну попільничку, я приготувався дати відсіч усякому, хто з’явиться на порозі.