Слава ЗСУ!

- Я всіх попередила, - похмуро зронила Лариса. – В будинку з жінок нікого немає.

Я похолов. Тепер невідворотна смерть вже не здавалася такою геройською. Я згадав, як колись у дитинстві зухвало не боявся смерті. Тоді я ще не знав, що це таке. Тепер, коли вона зовсім близько щирила свої жовті ікла, я здригався від думки, що за кілька хвилин потраплю в її крижану купіль.

Ми стояли мовчки навпроти будинку, з якого на нас зловтішно позирали наші вбивці, і, певен, думали про одне й те ж.

Нараз перед очима щось яскраво спалахнуло, і я заплющив очі, зі страхом очікуючи нестерпного болю, який розірве мене на шматки. Замість болю у вуха вдарив оглушливий гуркіт, і гаряча хвиля, наче сухі стебла, повалила нас на землю.

Я розплющив очі. Попереду палав будинок. Його горішня частина була повністю зруйнована. Розбитим склом виблискували лише вікна першого поверху, і вогняні язики пожадливо злизували з них підняту вибухом пилюку.

Я сторопів.

- Як це?! – тільки й спромігся чи то на зойк, чи то на стогін.

- Він переплутав годинники! – несподівано голосно закричала – ні, заверещала! – Лариса. – Він же дивився у дзеркало, коли мене обшукували, от і переплутав!

Я глибоко вдихнув, і мені здалося, що повітря солодке.

То тут, то там з вікон навколишніх будинків визирали люди. Поступово біля палаючих руїн зібрався натовп. Якийсь сміливець спробував для чогось забігти в охоплені полум’ям двері, але швидко відмовився від свого наміру. У вухах, наче голодний набридливий комар, дзижчала пожежна сирена – ось-ось з-за рогу вигулькне червонобоке авто.

Я озирнувся. Сонце розбризкувало на сході перші відблиски світла. Місто пробуджувалося від нічного страхіття.