Слава ЗСУ!

ВДАВАНИЙ ПРИНЦ

Жив собі колись в Олександрії бідний кравецький підмайстерок на ім\'я Лабакан, і працював він у найкращого майстра в місті. Не можна сказати, щоб Лабакан не вмів орудувати голкою - навпаки, він добре виконував дуже тонку роботу,- і несправедливо було б також назвати його ледарем. А протез щось-таки було з юнаком негаразд - то, бувало, працює кілька годин підряд, не розгинаючи спини, тільки голка в руці виблискує та нитка в\'ється, а то - і так, на жаль, бувало частіше - сидить, мов скам\'янілий, і якісь думки гадає, втупивши очі поперед себе. І таке в нього тоді чудне обличчя робилося, що майстер та всі підмайстерки, дивлячись на нього, тільки зітхали: «Ну, знов наш Лабакан запанів!»

У свята, коли інші люди, помолившись Богові, спокійно розходились по домівках і відпочивали, Лабакан, одягнений у пишне вбрання, на яке він довго стягався, відкладаючи по копійці, виходив з мечеті й гордовито розгулював майданами й вулицями міста. І коли, бувало, стрінеться йому хтось із знайомих та привітається: «Здоров був!» чи «Як ся маєш, друже Лабакан? » - то він тільки махне поважно рукою або ще зрідка головою кивне. Коли іноді майстер, жартуючи, казав йому: «Лабакане, чи [63] не підкинула тебе малим яка принцеса?» - то він: дуже з того радів і відповідав: «А ви теж помітили?» або «Я вже сам давно про це думаю!»

Отак поводився запанілий підмайстерок Лабакан уже досить довго. Хазяїн терпляче зносив усі його дурниці, бо хлопець він був загалом непоганий і робітник тямущий. Та от трапилося так, що султанів брат Селім, їдучи через Олександрію, прислав до майстерні свою парадну одежу, щоб там щось переробити. Майстер доручив цю роботу Лабаканові, бо на тонке показне шитво той був великий мастак.

Коли ввечері і майстер, і підмайстерки пішли додому відпочивати після денної праці, якась непереможна сила потягла Лабакана назад до майстерні, де лишилась одежа султанового брата. Юнак довго стояв у задумі, розглядаючи те розкішне вбрання з оксамиту та шовку і милуючись золотим шитвом. Він не міг подолати спокуси, він мусив приміряти на себе ту одежу, і коли спробував, то вона так йому прийшлась, ніби саме для нього була зроблена. «Чи з мене гірший принц, аніж той? - говорив він сам до себе, походжаючи по майстерні.- Чи не казав наш майстер, що я вродився принцом?» Нап\'явши на себе принцові одежу, Лабакан уже не міг інакше й думати, як про те, що він і справді королівський син і що йому треба негайно їхати геть із цього міста, де люди такі дурні, що не можуть розгледіти під шкаралупою бідняка його природженого сану. Лабакану вже здавалося, що цю чудову одежу подарувала йому якась добра фея. Т< хіба міг він гребувати таким дорогоцінним дарунком? Звісно, ні. І от він зібрав свої злиденні [64] грошенята, запхнув їх у кишеню і подався в путь. Темна ніч допомогла йому без клопоту минути браму Олександрії.

Усюди, хоч би де подорожував новий принц, він викликав великий подив, бо його розкішна одежа та показна постать ніяк не в\'язалися з його пішою ходою. Коли хто запитував про таке диво, то Лабакан із таємничим виглядом відказував, що на те є свої особливі причини. Та, переконавшись, що піша мандрівка робить його людським посміховиськом, він купив собі за дуже малі гроші стару миршаву конячку, якраз по своїй вдачі, і тепер сидів собі на ній тихо та любо, ніколи не намагаючись показати себе майстром верхової їзди, бо таки й справді був нездатний до цього. Одного дня, коли Лабакан помалу тюпав шляхом на своїм Мурфі,- так він назвав шкапину,- до нього під\'їхав якийсь вершник і запропонував подорожувати разом: у гурті, мовляв, веселіше, а за розмовою час минає непомітно. То був веселий і жвавий юнак, вродливий та приязний. Він розповів, що звуть його Омаром, що він доводиться племінником Ельфі-Бею, каїрському паші, і подорожує, щоб виконати доручення, яке дав йому дядько перед смертю. Лабакан не розводився так щиро про свої справи, тільки натякнув Омарові, що він високого походження і мандрує задля власної втіхи.