Слава ЗСУ!

Султанша покликала до себе людей, що були разом із султаном коло стовпа Ель-Зеруя, і звеліла їм докладно розповісти, як усе було, а тоді стала радитися зі своїми найдовіренішими невільницями. Вони придумували й відкидали то той, то інший спосіб викрити самозванця; нарешті Мелексала, розумна стара черкеска, запитала: [74]

- Коли я добре дочула, господине моя люба, то той, хто загарбав кинджал, назвав твого справжнього сина Лабаканом, божевільним кравцем?

- Так, це правда,- відповіла султанша,- та що з того?

- А чи не здається вам,- провадила Мелексала далі,- що цей дурисвіт наділив вашого сина своїм власним ім\'ям? Коли це так, то я знаю добрий спосіб загнати брехуна на слизьке, тільки хочу вам сказати так, щоб ніхто не почув.

Султанша підставила вухо до вуст невільниці, і та їй прошепотіла тихенько свою пораду. Видно, султанші та порада сподобалась, бо вона тієї ж хвилини пішла до султана.

Султанша була жінка розумна, вона добре знала султанову вдачу і вміла користатися з його вад. Удаючи, ніби вже згодна признати своїм сином того, котрого привіз її чоловік, вона прохала задовольнити тільки одне її бажання. Султан, бажаючи помиритися з дружиною, охоче погодився. Тоді султанша сказала:

- Мені б хотілося влаштувати обом юнакам випробування. Може, хто інший загадав би їм їздити верхи, битися на шаблях або кидати списа, але в цьому кожен щось та тямить. Ні, я хочу дати їм таке завдання, щоб випробувати їхню кмітливість. Нехай кожен з них пошиє кунтуш та штани. І тоді побачимо, хто з них кращий майстер.

Султан засміявся і сказав:

- Чи бач, що надумала! Хочеш, щоб мій син з твоїм божевільним кравцем змагався, хто ліпше вміє штани шити? Ні, це ні до чого!

Однак султанша нагадала чоловікові, що він уже дав їй згоду, і той, бувши хазяїном свого [75] слова, мусив поступитися, хоча клявся і божився, що, хоч би як добре пошив божевільний кравець кунтуша, він нізащо не визнає його своїм сином.

Султан сам пішов до принца й просив його: не перечити примхам матері, яка хоче, щоб він власноручно пошив кунтуша. Простодушному Лабаканові аж серце заграло в грудях з утіхи. «Якщо справа тільки в цьому,- подумав він,-то пані султанша буде мною задоволена».

Були приготовлені дві кімнати - одна для; принца, а друга для Лабакана,- де кожен з них мав показати свій хист. Кожному дали тільки по шматку шовку, ножиці, голки та нитки.

Султану страшенно кортіло побачити, який-то кунтуш зляпає його син. Так само і в султанші серце колотилося в грудях: чи пощастить їй перехитрувати Лабакана, чи ні? Обом було дано на роботу тільки два дні. На третій день султан покликав до себе дружину і звелів слугам привести обох майстрів.

Сяючи від радості, ввійшов Лабакан і розгорнув перед очима здивованого султана зроблений ним кунтуш.

- Дивись, батьку,- промовив він,- подивіться й ви, мамо, хіба це не всім кунтушам кунтуш? Та я ладен побитись об заклад з найпершим придворним кравцем, що він не зробить кращого!

Султанша засміялась і обернулась до Омара.

- А ти що приніс, сину мій?

З досадою кинув той додолу шовк і ножиці й промовив:

- Мене навчили їздити на баских конях та орудувати шаблею, списом я влучаю в ціль за шістдесят кроків, а шити й кроїти не вмію, та [76]