Слава ЗСУ!

Посеред дрібного очерету, схилившись тулубами донизу, старечим сном дрімлють поодинокі кущі. Вечоріє тут раніше, ніж в інших місцях. Світає пізніше. Причина ховається в особливостях місцевості, що залягла між двома пагорбами, які відгороджують поселення від кутового соняшного світла. Зубра – не Японія і зустрічає сонце другою з кінця. Зліва річка, справа, через дорогу, будинки. Сюди курсує тільки одна маршрутка, 46-та. Їде вона з центру через Сихівський масив, біля лісу, по Скрипника, і тоді через місток. Щоправда, тільки до кільцевої, далі треба пройтися пішки. Тут і розташувався нещодавно збудований монастир братів Єзуїтів. Третя оселя по дорозі за кільцем.

Ігумен Мічислав, брат-генерал східної гілки, два роки тому купив на міському аукціоні дві земельні ділянки, по десять сотиків кожна. Об’єднав їх докупи і збудував монашу обитель. Тож тепер за височезною кам’яною огорожею ховаються від цікавого людського ока триповерхові будівлі. Ззовні нічого особливого – великий бокс, подовгасте темне покриття з деревяного бруса, місцями абстрактні візерунки, схожі на ті, що утворюються на замерзлих вікнах.

Вінсент під’їхав до Зубри, коли вже сутеніло. Туман як невід’ємна частина ландшафту простягся від одного пагорба до другого, творячи особливий ватний покров. Для недосвідченого водія вибоїни на дорозі могли б стати суттєвою перешкодою для добирання до пункту призначення. Їх наче хтось навмисно відстукав по краях зубилом і вони, як вишкрабані в яєчній шкарлупі дири, приховували за собою глибокий світ невідомо чого. Зверху водна гладь калюжі, а всередині – півметрова яма. Вінсент добре знав цю дорогу, тому що вона була чуть не єдиною можливістю вибратись з Сихова на кільцеву. Обіцяну дорогу з «Санта-Барбари» так і не подовжили, тому густий потік автівок перся зубрівськими серпантинами, дусячи місцевих кур, кіз, а деколи навіть і людей.

Вінсент різко загальмував. Із покривала туману вийшла бабуся з ланцюгом у руці. Вона йшла неквапно і ланцюг беззупинно і, здавлося безконечно, витягувався з туману. Нарешті за ним з туману вийшла і корова. За нею друга, менша, мабуть, теличка. Стала перед машиною і пильно подивилась на нього. Бабуся смикнула за ланцюга і корови поплентались далі. Вінсент витиснув зчеплення і піддав газу, але не встиг розігнатись як одразу потрапив на розсипаний щебінь грубого помолу.

– Бісова дорога! Треба буде сказати про неї Олексієві, він ж депутат міської ради, може згадає на засіданні при нагоді. Хоча вони й самі, напевне, знають, і лише відфутболюють один одному: "Нема грошей, все пішло на Євро-2012", "То не до нас, ідіть туди."

Мічислав зустрів Вінсента з порогу.

– Вітаємо Вас! Проходьте будь-ласка! Чай, кава?

– Чай.

– Зелений, чорний, з бергамотом, з жасмином, каркаде, з карпатських ягід?

-У вас чайна відкрилась чи що? – не стримався Вінсент від жарту.

– Не в нас, а в «Ашані», цілий розважний відділ. От і набрали всього потроху. Тільки-но послухай, як вони називаються: "Бризки Шампанмського", "Фруктова Фантазія", "Лісова Пісня".

– Чого тільки не придумають.

– То який будеш?

– "Бризки шампанського". Надіюсь, він безалкогольний, бо я за кермом.

– Розповідай, як справи, що нового?

– Та ось, школою опікуюсь, точніше, вже школами – ціла мережа.

– Чув-чув. Вся Україна гуде. Прогресивні методики, ультрасучасне устаткування. Цю сестру показували на "Один плюс один", як її?

– Сестра Клавдія.

– Точно. Як вам вдалось виманити її сюди, в Україну? Вона ж така зірка в Швеції...

– Вже поїхала, два місяці була. Я там стажувався, там і познайомився з нею.