Слава ЗСУ!

Таня згадала свого знайомого, якому розповіли про тонкощі залицяння – з обов’язковими вступами, зав’язками та кульмінацією. Але йому, бідолазі, так приспічило, що вирішив трохи скоротити передмову і приступити ближче до діла, а радше – до тіла. Так отож, підійшов він до жаданої дівчини і каже: "У  вас такі гарні черевички, можна з вами переспати?" І звісно ж, отримав ляпаса, бо замість повного твору запропонував голий зміст. Отож, знаючи про такі інтимні нюанси комунікації в громадському транспорті завдяки багаторічному досвіду Таня намагалася або сидіти або ставати там, де б  ці засмальцьовані дядечки не добрались до неї.

Сіла позаду біля вікна, їхати досить таки далеко, "Вийду потім  через задні двері", – подумала.

Деякі пасажири ставали ближче до передніх дверей, бо мусили незабаром виходити. Коли забракло стоячих місць, водій не стримався, виткнувся, як Пилип з конопель, з-за своєї перегородки, гримнувши на людей, що стояли спереду: "Чого поставали? Пхайтеся дальше!" І цим одразу загнав їх у кількасекундний шок. Всі витріщилися на нього, заціпенівши, а він продовжував: "Чого поставали як укопані?! Я сказав: дальше пхайтеся, а нє, то зараз монтіровкою попхаю!"

Наче потривожені бджоли першими у контратаку кинулись жіночки –їм у пазуху за словами не лізти – і взялися почергово  відстрелюватись в сторону водія:

– Хамло, воно і в Африці хамло, йди спочатку культури навчися, янучарське бидло! – вигукнула одна.

– Їде маршрутка як собача будка, – підтримала її інша.

– Ми тобі зараз ту монтіровку в одне місце запхаємо, мудрагелик знайшовся! – почувся ще чийсь агресивний голос.

– А шоб тебе шляк трафив! – і собі підлила масла в вогонь жіночка у бузковорожевому плащі, та що із двома картатими торбами. Від останньої репліки цаплеподібна дівчина занервувала, видаючи свою стривоженість ритмічним переминанням з ноги на ногу.

Водій передумав сваритись із жінками і миттю заховався за перегородкою, він знав що добром це не закінчиться. Має вже одну таку видру _­­дома, жити не дає, а тут їх з двадцять. І на тих нервах закурив собі цигарку, широко відкривши вікно. Шлейфоподібний дим вітром занесло в салон і компліментів в сторону водя ще побільшало, але цигарковий смок, що вже перемандровував з його легень в мозкові клітини, нівелював весь негатив. Він примружився глибоко, наче востаннє затягуючи  порцію нікотину і викинув наполовину викурену цигарку на вулицю. Вона впала неподалік, розкидаючи червоні іскри по асфальту.

Попри всі ті традиційні словесні баталії львівського панства Таня згадала кумедну пригоду, що трапилася з нею в Житомирі. Вона та ще кілька друзів-львів’ян їхали в маршрутці, хто сидів, хто стояв, більшість була поморена літньою спекою – і раптом російськомовний водій дуже голосно запитав: "Вам там, падлюкам, не дуєт?" Спершу запала могильна тиша, а потім народ заворушився та зреагував на таке хамське ставлення. Хтось просто хіхікав, а хтось і сварився, виставляючи норми водієвої поведінки на всегазальний осуд. Проте вже невдовзі з’ясувалося, що він запитував про вітер з люка: "Вам там, под люком, не дует?". У країні, де розмовляють двома мовами, такі лінгвонюанси зовсім дивина. Танин дідусь завжди на Різдво розказував історію про російського солдата, якому довелось зайти в гості до галицької родини на самі Різдвяні свята. Йому заздалегідь порадили привітатись словами "Христос народився!", що і він зробив. Але почувши у відповідь "Славіте його!" миттю втік з хати, трактуючи ті слова, як заклик упіймати його.

За вікном відбувалось чимало цікавого і Таня, усміхаючись своїм спогадам усмішкою Мони Лізи, мимоволі перевела погляд на вулицю. Біля величезного зрізаного стовбура тополі гуртувалась в купі дрібних гілляк та опилок зграя бездомних собак, і серед них виділявся світлий клаповухий песик, який, маючи господаря, був би, напевне, білосніжним. Він гасав за своїм хвостом, намагаючись піймати його, зупинявся на кілька секунд, щоб передушити надокучливих  бліх, і далі зривався за тим цурпалком, що наче дратував його своєю присутністю. Таня подумала: ніхто тебе не розважить, якщо сам себе не розважиш.