Слава ЗСУ!

У Львові найбільш нервові водії, зауважив він собі. Але правило номер один на дорозі – не панікувати і нікуди не поспішати. Спішить? Нехай об’їде. А блимати нема чого і гудіти тим більше.

Через двадцять хвилин він вже стояв біля центрального входу «Скрині», переминаючи з ноги на ногу. Привокзальна світилась вогнями і з щойно прибулої жовто-синьої трускавецької електрички висипали люди. Величезна, до цього порожня площа заповнилась, заворушилась і так ж швидко розсіялась в різні сторони.

«Ну де ж та Таня? – подумав Павло, дмухаючи на руки».

Під’їхав автобус, двері з скрипом відкрились і вийшло кілька людей, за ними – Таня.

– Що ви так довго їдете, я тут вже взагалі замерз, – сказав забираючи в неї рюкзак.

– І тобі вечір добрий.  Автобус старенький, вулички вузенькі, тому і довго.

– Їдемо до мене? Ти голодна?

– Можна і до тебе, голодна як вовк, а в тебе є що поїсти?

– Правду кажучи, тільки бабусині консервовані помідори, але зараз щось купимо в «Скрині», зготуємо.

– Я б картопельки смаженої з’їла. Такої добре присмаженої до золотистого, ну знаєш, щоб цілими шматками трималась?

– Знаю, знаю. Зараз візьмем картоплю, і ще м’яско підсмажимо. А на десерт що хочеш?

– А на десерт – фісташкове морозиво.

– Буде тобі морозиво, – відповів усміхнувшись.

Вже встиг заскучити за нею, не міг дочекатись, коли побачаться. От не бачить її – і скучає, а побуде з нею кілька годин – і вже б самому або з друзями. Ще не розібрався з почуттями – коли нема, то хочеться, коли є, то бажаєш чогось іншого. Та ще й інші дівчата такі звабливі. Не подобається їй, коли він на інших задивляється, хоче, щоб їй приділяв сто відсотків уваги. Якщо ти на дієті, то хіба не можна меню читати?

Після інтернату Тані захотілось чогось домашнього та теплого, не було ані найменшого бажання сидіти самій увечері вдома. Потрібно розслабитись, відпочити, посперечатись з Павлом. Підкине йому якусь кісточку при нагоді.

Машина підскакувала вулицею Виговського, світлофори давали зелене світло, наче всі змовились в один, Павло газував, вправно минаючи люки та вибоїни і звично перетинаючи суцільну лінію розмітки. Перехрестя з Любінською і по прямій – до Стрийської.

– Ось ми і дома, – сказав Павло відмикаючи двері. – Я тут трохи насвинячив, але ти не зважай, роззувайся, тапки тут.

– Чаю, кави? – запропонував.

– Чаю, куди там каву, цілу ніч не спатиму.

– Ну і добре, що спати не будеш. Вночі сплять бабусі з дідульками і все одно прокидаються з відчуттям, ніби гульбанили, а ми молоді – нам можна і три доби підряд "двіжнячити".

– Не треба русизмів.

– Вибач, "рухнячити". Так, де в нас сковорідочка, одна для м’яска, інша  на картопельку. Ось де ви заховались, мої дорогенькі «тефлончики». Ось тобі ножичок і ось мені другий, разом скоріше начистимо. Ось-Ось-Ось, – наспівував він, запалюючи газ. Поклав м’ясо на розпечену сковорідку і воно одразу зашкварчало, бризнуло феєрверками розпеченої лавини жиру.

– Так має бути, м’ясо смажиться на великому вогні, щоб коринку схопило, – повчав він Таню. – Підсмажиться навколо і весь сік м’ясний залишиться всередині, кладеш у ротик такий шматочок, а він ніжний і соковитий. Ням, ням. М’ясо взагалі більше дванадцяти хвилин на сковорідці не можна смажити, пересихає, потім спробуй ту резинову підошву жувати, хіба що замість жуйки. Ось уяви собі такі жуйки м’ясні.

– Ти не фантазуй, а берись за ножик, я тут сама з картоплею не даю ради.

– Як день минув? Багатьом діткам допомогли? Хотів сказати "дідькам", але передумав.