Слава ЗСУ!

– Я поговорю з тою вихователькою, щоб тебе не чіпала, але забрати не можу, бо то заборонено законом. Скажи мені своє прізвище, і я постараюсь щоб тебе перевели в інше місце.

– Мазуркевич, Світлана.

Таня підійшла до виховательки і попросила відійти на декілька слів.

– Я б хотіла, щоб у вас зі Світланою були нормальні стосунки, і ви не приділяли їй "особливої уваги". То я попросила її показати мені інтернат, вона не винна. Тому – жодних покарань. Приїду на Миколая – перепитаю.

– Та я і не збиралася її карати, то тільки так на словах, ми дітей шануємо, вони в нас як в Бога за пазухою, – лукавила вихователька.

– Ну тоді ми з вами порозумілись. А коли буде директор? Вона обіцяла підійти, але щось не видно.

– О, я не знаю, в неї будівництво – майстри в новому будинку дах перекривають, треба за всім припильнувати, самі знаєте, як то в нас: на секунду відвернешся  і все розтягнули. Тепер злодій на злодієві.

– Ну добре, тоді ми їдемо.

– Щасливої дороги.

Автобус рушив, діти біля брами і з вікон махали руками, на їхніх обличчях жила надія на наступне свято, вони вже питали, коли то Миколая. У дитячих умах зародилась думка, що може бути по-іншому, і голову не тільки б’ють, але й гладять. Таня вдивлялась в темряву і бачила серед дітей силует монаха – його ряса тріпотіла на вітрі і він разом з дітьми махав вслід автобусу рукою. Вона аж прилипла до вікна, вглядаючись в темряву. Водій посигналив тій собаці із ланцюгом, що гасала через дорогу, Таня озирнулась на водія і знову до вікна, але вже нічого не було видно.

--------------------------------------------------------------------------------------------------

Павло зазирнув у холодильник, але там нічого не було, окрім пари трилітрових банок  молока, і банки консервованих помідорів, що недавно передали маршрутою з Пісинців. Згадав свою бабусю. Така кумедна. Щороку робить те ж саме: купує насіння помідорів, вирощує саджанці у вазонах, потім їх пересаджує на грядку. Доглядає, підливає. Кропить, щоб всілякі комашки не з’їли. Помідори ж іще зеленими починають підгнивати, бо сезон дощів. Тоді бабця помідори зриває і кладе на підвіконня, щоб вони дозрівали в приміщенні. Помідори трохи достигають, і тоді з них починають робити салати, які закручують в банки. В різдвяний час діти та онуки приїжають до бабусі на свята. Вона, звісно, пригощає їх помідоровими салатами. Ну і часто просто передає дітям та онукам в місто. Трохи їдять, але не дуже. Частину викидають. Такий беззмістовний фінансово невигідний цикл. Наступного року все повторюється. От і в Павла вони стоять вже три дні, треба конче доїдати.

Задзвонив мобільний.

– Алло! Привіт.

– Привіт Таню, ти де?

– Ми вже під’їжджаємо до Львова, забереш мене?

– Де?

– Можна біля «Скрині» на Городоцький.

– Добре, коли?

– Ну десь через півгодини.

– Ееее, уууу, добре, па-па.

От вже і поїв помідорів, слід вдягатися. Так, треба хоч з собою в дорогу морквину взяти, поки буду їхати – погризу.  Вже пора виходити, бо ввечері багато машин, всі їдуть з роботи додому. Нічого не забув? Морква є, ключі є, документи також, все нормально.  Побігли-побігли. Стоп -– нову аудіокнигу про рекламу треба скинути на флешку і вернувся до ноутбука, щоб перекинути оновлення. Буде що слухати в машині.

Аудіокнига Девіда Олігві  "Confessions of an Advertising Man" голосом американського диктора почала розповідати, як заснувати рекламну агенцію. Саме те, що потрібно Павлові – натхнення на початок. Вже собі уявив, як керуватиме великою брендовою компанією із сотнями працівників, як розроблятимуються цілі стратегії для реклами на телебаченні, радіо, друкованій продукції. Кожен день буде наче на справжній кузні, тільки замість металу будуть слова та образи, а замість молотів – мізки. Щодня творитиметься нове, таке, що не існувало дотепер, поєднуватимуся речі, що досі не поєднувались. Сигнал авто позаду різко перервав його фантазії і змусив переключити передачу, бо червоне світло давно змінилось на зелене.