Слава ЗСУ!

– Перестань пересмикувати, я тут про важливі речі говорю, – його брови на секунду насупились і знову розійшлись, осяяні чистою ідеєю:

– Отим своїм  позиціюнуванням як слабкої половини прирівнюєтесь до неповносправних  людей, інвалідів, що не можуть самі двері відкрити чи торбу донести додому. Хоча люди з особливими потребами набагато чесніші за вас, бо якби могли, то б несли свою сумку чи відкривали двері. А ви можете, але для чого? Нехай чоловік-лакей несе сумку і чоловік-швейцар відкриває двері.

– Так, частково погоджують, – буря розійшлась забагато і Таня своєю згодою стишила емоції Павла, але закінчувати їй зовсім не  хотілось, тож знову піддала жару:

– Але ви, чоловіки, і самі не є досконалістю, досить глянути на ваш емоційний світ – такий скупий та бідний – де ваша ніжність, де турбота, де пристрасть? Хіба ви не є інвалідами почуттів? Хіба вам з дитинства не прищеплювали холоднокровність, не забороняли плакати, бо «ти мужик»? Такими і виростаєте – душевними яничарами, обділеними почуттями. А потім і  своїм дітям не можете дати багатого емоційного світу, може, і тому  віддаляєтесь від сім'ї? І хіба не звідси ростуть ноги в концепції: "Б’є - значить любить"? Бо як по-іншому ви ніжність проявите, ви ж мужики – тверді як сталь, жорсткі як, граніт, емоції – то не наше! – замахала рукою в повітрі, імітуючи поставу справжнього мужика. – «Я мужик, бля!» Згадай, як у школі хлопець проявляє свою симпатію до дівчини – сидить позаду і за косичку смикає, робить боляче, щоб показати, що вона йому подобається. Хіба це нормально? Ви навіть красою цього світу не можете повноцінно насолодитись, бо красиво – то вже сентимнтально, почуттєво. Красиві квіти – то не для вас, то віники, якими можна замітати вулиці.

– Все з нашими почуттями гаразд, чи ти може хочеш, щоб ми були такі, як педрілльо – плакали і хіхікали кожних дві хвилини? Чи може, щоб ми надавали перевагу всім відтінкам ніжних кольорів – бузковому, бежевому, перламутровому – і вирядились, як клоуни на карнавал? Мужик має бути мужиком – потний, волохатий, зокрема на спині, з волохатими руками, і з бензопилою в сараї. Стіна, готова до оборони.

– Стіна то він стіна, яка постійно падає, і жінка мусить ту стіну підпирати собою, бо якби не вона, то завалилась би та стіна остаточно і лежала б у багнюці, нікому не потрібна. А щодо заросту – ти ж сам не такий, де твій густий волосяний заріст на спині?

– Ну, мені є ще до чого рости, – посміхнувся він. – Я ж не кажу, що ідеальний, – вже сміючись, додав.

– Волохастість є, до речі, ознакою дикунства. Одна з рис, яка відрізняє нас від інших ссавців – відсутність волосяного покриву. Хіба ти не знав, що бути волохатою мавпою вже давно не модно?

– Слони також не мають волосся, і дельфіни, й багато інших тварин, тому ссавці тут ні до чого.

– Передайте водієві на вінок, будь ласка, – хтось ледь доторкнувся її плеча, вивівши з  задуми, і Таня взяла дві простягнуті гривні, щоб передати водію. Поки вона згадувала розмову з Павлом, пристрасті навколо розкочегарились, і деякі пасажири втратили відчуття міри.

– Не можна так про водія, він також людина, не опускайтеся нижче плінтуса. Якщо він до вас по-скотськи, то не означає, що ви маєте право так само до нього ставитись, – прокоментувала репліку вихована пані в капелюшку.

Коли все стишилось, маршрутка продовжила жити своїм життям – крісла врізались в коліна, Шуфутинський плавно переходив у весільні сороміцькі пісні а-ля бум-цик-цик, люди висіли на поруччях, нудьгували та за нагоди розважали себе.

Метушня в автобусі трохи відтіснила думки про Павла: водій підсів на телефонне патякання, однією рукою давав решту, іншою кермував, а плечем підтримував мобільний. Парадоксальності ситуації додавала  вивіска:  «Відволікати водія розмовами під час руху заборонено». Щоправда, час від часу він таки переривався і гарно поставленим голосом, наче священник на проповіді, вигукував: "Зайшло п’ятеро, передало двоє. А решта що?"