Слава ЗСУ!

— Хай живе наш Стрілець, геть багачів! Гамір знявся на весь берег.

— Чи ж я не оцінив належно Барда-стрільця? — обережно заговорив голова (адже Бард стояв поруч нього). — Цієї ночі він заслужив собі почесне місце серед благодійників нашого міста; він гідний здобути безсмертя в багатьох хвалебних піснях. Але чому, о люди? — голова звівся на ноги й заговорив голосно, виразно:- Чому всю вину ви складаєте на мене? Хто пробудив дракона з його дрімоти, хотів би я спитати? Хто дістав від нас багаті подарунки й щедру допомогу, хто змусив нас повірити, нібито збудуться пророцтва стародавніх пісень? Хто зіграв на доброті наших сердець і на наших милих мріях? Яке ж золото прислали вони в подяку нам по річці? Драконів вогонь та руїну! Від кого ж нам вимагати відшкодування за наші збитки, допомоги вдовам і сиротам?

Як бачите, голова недарма обіймав свою посаду. Цими своїми словами він добився того, що люди на час зовсім забули про своє бажання обрати нового короля, а спрямували свій гнів на Торіна з його товариством. Гіркі слова, жорстокі звинувачення лунали зусібіч, і дехто з тих, що раніше найзавзятіш виспівували давніх пісень, тепер так само завзято кричали, нібито гноми зумисне підбурили дракона проти них!

— Дурні! — сказав їм Бард. — Навіщо витрачаєте гнівні слова на тих нещасливців? Не сумніваюся, що вони перші загинули у вогні, а вже тоді дракон полетів до нас.

Промовляючи ці слова, він раптом подумав про казковий скарб Самітної гори, що лежав тепер нічий — без сторожа чи господаря, — і враз замовк. А ще він подумав про головині слова, про відбудований Діл, де задзвонять золоті дзвони, — аби тільки знайти людей…

Та ось він заговорив знову:

— Не час нині, голово, обмінюватися лихими словами чи обговорювати плани великих перемін. Нас чекає робота. Я ще послужу тобі, хоча згодом я, може, й подумаю про твої слова й піду на північ із тими, хто захоче піти за мною.

І відійшов — треба було допомогти будувати тимчасовий табір і подбати про хворих та поранених. Але голова тільки провів Барда недобрим поглядом і не підвівся з землі. Він думав багато, а говорив мало — хіба гукне, щоб принесли вогню та їжі.

А Бард ішов поміж людей і чув: мов пожежа, ширилася мова про незмірний скарб, що зостався без сторожа. Люди гомоніли, що скоро буде їм з того скарбу відшкодування за всі їхні страждання і втрати, ще й багатства прибуде стільки, що можна буде купувати розкішні речі з півдня, і ці мрії неабияк утішали знедолених. І то добре було — такої холодної, бездомної ночі. Дах дістався небагатьом (одну з кількох хатин, що стояли на березі, забрав собі голова), і їжі було мало (навіть голова недоїдав). Багато людей похворіло, переживши студену купіль, холод і жахи тієї ночі, й померло згодом, дарма що вибралися неушкоджені із зруйнованого міста. І в наступні дні було ще більше хворості й голодували дуже.

Тим часом Бард узяв проводирство на себе й порядкував, як сам уважав за краще, хоча завжди від імені голови. Нелегке то було завдання: зібрати змучених людей і змусити їх робити все, щоб мали вони дім і захист. Напевне, більшість їх погинула б тієї зими, що поспішала слідом за осінню, коли б не було близької помочі. І поміч надійшла швидко — адже Бард відразу послав гінців угору по річці, до Чорного лісу: просити допомоги в короля лісових ельфів. А гінці ще в дорозі натрапили на ельфійську потугу, що вже йшли до Самітної гори, хоча був лише третій день після погибелі Смауга.