Слава ЗСУ!

Цією піснею вони таки догодили Торінові, бо ватажок заусміхався, звеселився знову — й почав прикидати, яка відстань до Залізних гір та як скоро зможе Даїн досягти Самітної гори, хай-но вийшов відразу по отриманні звістки. Але гобітове серденько засмутилося — і від тієї пісні, й від Торінової мови: надто войовниче все це звучало.

Назавтра вранці-рано загін списоносців перейшов річку й піднявся вгору долиною. Вони несли зелений прапор лісового короля й голубий прапор озерян і підступили під самий мур перед брамою.

Знову Торін голосно їх окликнув:

— Хто ви, що прийшли озброєні, як для війни, до брами Торіна, сина Траїна, короля Самітної гори?

Цього разу йому відповіли.

Високий чоловік, чорночубий і суворий з лиця, виступив наперед і проголосив:

— Вітаю, Торіне! Чого це ти обмурувався, наче злодій у своєму притулку? Ми ще не стали вашими ворогами і радіємо, що ви зосталися живі. Коли ми вирушали, то й не сподівалися, що застанемо тут хоч одну живу душу. Але ми зустрілися з вами, то нам є про що переговорити й порадитися.

— Хто ти і про що хочеш вести переговори?

— Я — Бард, і моєю рукою вбито дракона й звільнено ваш скарб. Невже це не стосується вас? До того ж я нащадок і спадкоємець Гіріона з Долу, а серед вашого скарбу є чимало багатства з його палат і міста — багатства, яке вкрав колись Смауг. Невже про це ми не повинні переговорити з вами? Далі: своїм останнім наскоком Смауг поруйнував оселі людей Есгарота, а я досі служу їхньому голові. Я говорю від його імені й хочу спитати вас: чи не зважите ви на бідування його люду, на лихо, що їх спіткало? Вони допомогли вам у вашій біді, а ви на віддяку наслали на них саму смерть і руїну, хоч, звичайно, і незумисне.

Щирі й правдиві були ті слова, дарма що мовлені суворим, гордовитим тоном, і гобітові здалося, що Торін зразу визнає, які вони справедливі. Більбо, звісна річ, і не сподівався, щоб хоч хтось згадав, що то гобіт сам-один вивідав драконове вразливе місце, то й не розчарувався, бо таки ніхто не згадав. Але він не подумав, які лихі чари насилає золото, що на ньому довго лежав дракон, ані які злотолюбні гном\'ячі серця. В ті кілька днів, що минули, Торін не одну годину пробув у скарбниці, й ним цілком заволоділа пристрасть до скарбу. Дарма що найдужче він тужив за Гори-каменем і все шукав його, але око йому тішили й численні інші чудовні речі, які там лежали і які будили в ньому стільки спогадів про давні труди й печалі його племені.

— Свій найслабший доказ ти навів наприкінці й зробив його найголовнішим, — відказав Торін. — Ніхто з людей не має права зазіхати на багатство мого племені тільки тому, що Смауг, укравши його в нас, позбавив також домівки чи життя його кревних. Не його був скарб, щоб часткою того скарбу відшкодовувати його лихі діла. Вартість харчів і поміч, яку ми дістали від озерян, ми належно відшкодуємо — у свій час. Але ми нічого не дамо — ані крупинки золота, поки нам погрожують силою. Поки перед нашими ворітьми стоїть озброєне військо, ми дивимося на вас як на ворогів і злодіїв. І ще хотів би я спитати вас: яку частку спадщини виплатили б ви нашим кревним, коли б ми загинули й скарб лишився без господарів?

— Справедливе запитання, — визнав Бард. — Але ви не погинули, а ми не грабіжники. До того ж багаті повинні б, як не з обов\'язку, то з жалю допомогти знедоленим, що прихистили їх, коли вони були в біді. А ще я не дістав відповіді на інші мої вимоги.