Слава ЗСУ!

Та ще несподіваніше, з жахливою швидкістю, насунула пітьма! Небом котилася чорна хмара. Налетів вихор, загримів грім, озвавшись луною в підземеллях гори, і блискавка осяяла вершину. Але попід хмарою клубочилася інша чорнота, і не вітер її гнав — з півночі, мов неосяжна пташина зграя, мчала вона, така щільна, що крізь неї не прозирав жоден промінчик світла.

— Стійте! — крикнув Гандальф, що зненацька з\'явився і став з піднесеними руками — поміж гномами, які наступали, й супротивними їм лавами.

— Стійте! — гукнув він громовим голосом, і його патериця спалахнула ніби блискавкою. — Страшна небезпека спіткала вас усіх! Лихо вам! І прийшло воно швидше, ніж я передбачав. Гобліни сунуть на вас! Болг іде з півночі, о Даїне! Той Болг, чийого батька ти вбив у Морії. Гляньте! Кажани летять над його полчищами, як море сарани. Гобліни їдуть на вовках, і за ними теж мчать вовчі зграї!

Подив і сум\'яття охопили три війська. Поки промовляв Гандальф, пітьма ставала все чорніша. Гноми зупинились і задивилися на небо. Багатого-лосо закричали ельфи.

— Прийдіть! — закликав Гандальф. — Ще є час для ради. Хай Даїн, син Наїна, негайно прийде до нас!..

Отак розпочалася битва, якої ніхто не сподівався; дістала вона назву Битви п\'яти військ, і дуже була вона жахлива. З одного боку були гобліни й дикі уорги, а з другого — ельфи, люди і гноми. Ось як воно все склалося. Відколи загинув Великий Гоблін з Імлистих гір, одвічна ненависть тих потороч до гномів спалахнула знову з небувалою силою — вони аж казилися з люті. Туди-сюди забігали гінці між усіма їхніми містами, селищами й твердинями, бо ж надумали гобліни заволодіти всіма північними землями. Таємно збирали вони відомості й скрізь по всіх горах кували зброю та озброювались. Далі почали гуртуватися в єдине військо, їхні загони йшли по горах, збиралися в долинах і все тунелями чи під покриттям ночі, аж поки довкола Гундабада, великої гори півночі, де була гоблінська столиця, скупчилося незліченне військо, готове з першою бурею навалитися на південний край. Тут вони довідалися про смерть Смауга, і серця їхні переповнилися радістю. З ночі в ніч поспішали вони горами, й зненацька вигулькнули з півночі, мало не наздогнавши Даїна. Навіть круки не знали про їхнє наближення, поки гобліни не виринули в горбистій місцевості, яка відділяла Самітну гору від північних гір. Не можу сказати, скільки про це знав Гандальф, але зрозуміло, що й він не сподівався такого раптового нападу.

Ось який план запропонував чарівник на раді, де були Бард і лісовий король, а також Даїн, бо проводир гномів нині пристав до них: гобліни були спільним ворогом ельфів, людей і гномів, і з їхньою появою всі чвари було забуто. Єдиною надією союзників було заманити гоблінів у долину поміж двох відног Самітної гори, а вони самі мали зайняти великі південну й східну відноги. Цей план мав одну слабинку: якщо потороч дуже-дуже багато, вони можуть видертися й на гору і, отже, напасти на союзників ззаду і згори. Але ніколи було придумувати інші плани чи кликати ще когось на допомогу.

Гроза скоро відгриміла, покотилася на південний схід, але кажаняча хмара перелетіла через схил гори й, спустившись нижче, завихрила над головами воїнів, затуливши світло й сповнивши жахом серця.

— До гори! — закричав Бард. — До гори! Всі хай займуть свої місця, поки ще є час!

На південній віднозі, по її нижчих схилах і поміж скель при долині стали ельфи; на східній віднозі були озеряни й гноми. Бард і ще дехто з найметкіших людей та ельфів вилізли на вершину східної відноги, щоб глянути на північ. Там щось чорне, покриваючи всю землю біля підніжжя Самітної гори, нестримно котилося вперед. Скоро передні лави обтекли край відноги й ринули в Діл. То мчали найзавзятіші гобліни на найпрудкіших вовках-уоргах, і їхнє гейкання й виття роздирало повітря, лунало по всій долині. Жменька хоробрих воїнів-озерян розсипалася перед ними, щоб справити враження шаленого опору, і чимало з них там загинуло, поки решта відступила й розбіглася — хто до однієї відноги, хто до другої. Як і сподівався Гандальф, гоблінське військо скупчилося позад чільних лав, що наштовхнулися на опір, і нині в сліпій люті посунуло вперед, заповнюючи простір між відногами гори й шукаючи ворога. Незліченні були їхні чорно-багряні прапори. Безладна й несамовита, розкочувалась ворожа лавина.