Слава ЗСУ!

— Ні! — заперечив Торін. — Ти й сам не знаєш, дитя затишного краю, скільки в тобі хорошого. Ти маєш мужність і мудрість, сплавлені в щасливій мірі. Якби всі цінували радість, пісню і добру їжу понад купи золота, світ був би веселіший. Але сумний цей світ чи веселий, а я мушу залишити його нині. Прощавай!

І тоді Більбо пішов собі й, закутавшись у ковдру, сів на самоті, і — хочете вірте, хочете ні — заплакав, і плакав доти, доки очі почервоніли й голос захрип. Малий гобіт мав добру душу.

Не скоро опісля спромігся він знову пожартувати…

— Добре ще, — сказав він нарешті сам собі,- що я хоч прийшов до тями вчасно. Хотів би я, щоб Торін зостався живий, але я радий, що ми з ним розлучилися добрими друзями. Ти, Більбо Злоткінсе, дурень, що заварив таку кашу з отим каменем! Однаково скоїлася битва, попри всі твої зусилля купити мир і спокій, — але навряд чи в тому є твоя вина.

Про все, що сталося після того, як його оглушило, Більбо довідався згодом. Але та розповідь сповнила його не так радістю, як скорботою. Вся пригода стомила його до краю. Душею і серцем він поривався вирушити додому. Одначе вирушити негайно не зміг, то я тим часом перекажу події.

Орли давно завважили гоблінські муштрування і приготування; хоч як ховалися поторочі, а не змогли приховати всі свої дії від зірких орлиних очей. Тож орли й собі згуртувалися у велике військо, яке очолив повелитель орлів з Імлистих гір. Зачувши здаля, що заходиться на битву, вони поспішили слідом за бурею і прилетіли дуже вчасно. Саме вони звільнили схили від гоблінів; частину поскидали в урвища, а частину їх, спантеличених і верескливих, погнали просто на мечі й списи їхніх ворогів. Скоро жодного гобліна не зосталося на Самітній горі, і люди й ельфи з обох країв долини змогли нарешті втрутитися в битву, що точилася в низині.

Але навіть укупі з орлами сили були все одно нерівні. Останньої години наспів сам Беорн — ніхто й не знав як і звідкіля. Прийшов сам-один і в ведмежій подобі; його переповнювала така лють, що, здавалося, він виріс до гігантських розмірів.

Рев його розлягався, мов били барабани й гули гармати. Вовків та гоблінів він змітав зі свого шляху, наче то були соломинки й пір\'їнки. Напосівши з тилу, блискавично прорвав гоблінське кільце, всередині якого на невисокому округлому пагорбі скупчилися довкола своїх ватажків гноми. Тоді Беорн нахилився, підняв Торіна, що впав, пронизаний списами, й виніс його з гущі бою.

Він швидко повернувся, і гнів його подвоївся, так що ніхто не міг устояти проти нього й ніяка зброя начебто його не брала. Розметавши Болгову особисту охорону, він схопив самого Болга, гримнув ним об землю й розтоптав його. Тоді невимовний страх пойняв гоблінів, і вони сипонули врозтіч хто куди. Але з їхніх ворогів утому як рукою зняло — відродилася-бо надія на перемогу! — і вони кинулися переслідувати потвор по п\'ятах. Мало який гоблін урятувався. Частина лихого війська потопилася в річці Бистрій, а тих, що втікали на південь чи на захід, переслідувачі загнали в болота обабіч Лісової річки. У тих болотах більшість утікачів і погинула, а хто все-таки виблукав на межі королівства лісових ельфів, того ельфи або вбивали, або заманювали на певну смерть у непрохідні темні нетрі Чорного лісу. Пісні твердили, що три чверті гоблінського воїнства погинуло того дня, і мир запанував у горах на багато років.