Слава ЗСУ!

Розділ сьомий

ДИВНИЙ ПОСТІЙ

Більбо прокинувся з раннім сонцем, яке било йому в очі. Він схопився — поглянути, котра година, а тоді поставити чайника на вогонь, — і побачив, що він зовсім не вдома. То він сів і побажав тужливо: от якби покупатися та почистити одяг! Але все даремно. Не одержав гобіт ні води, ні щітки, ані чаю, чи грінок, чи шинки на сніданок — тільки холодну баранину та кролятину. А по тому він мав бути готовий знову рушати в дорогу.

Цього разу йому дозволили вилізти орлові на спину й сісти між крил. Вітер ударив йому в обличчя, і Злоткінс заплющив очі. Гноми закричали орлам своє «прощавайте! , обіцяючи віддячити повелителю орлів, якщо тільки зможуть. П\'ятнадцять величезних птиць злетіли зі скельного залому. Сонце ще було на східному краї світу. Ранок був прохолодний, і в долинах та ущелинах клубочилися тумани, пасмами обкутуючи то тут, то там вершини й шпилі. Більбо зважився розплющити одне око й побачив, що орли набрали вже висоту: земля була десь далеко-далеко, і гори все даленіли, залишаючись позаду. Він знову заплющив око й міцніше вчепився рученятами у свого орла.

— Не щипайся! — мовив той. — Нічого тобі лякатися, мов кроликові, хоч ти й схожий на кроля. Ранок чудовий, і вітерець не сильний. Що є кращого за політ?

Більбо хотів сказати: «Тепла купіль, а потім пізній сніданок на моріжку», та передумав узагалі щось казати, лише трішечки послабив свій стиск.

Через добру часину орли, мабуть, запримітили зі своєї карколомної висоти те місце, до якого прямували, бо почали знижуватися великими спіралями. Знижувалися вони довгенько, і нарешті гобіт знову розплющив очі. Земля вже була набагато ближче; внизу видніли дерева, на вигляд нібито дуби та берести, й широкі порослі травою простори, а посеред усього того бігла річка. Але в одному місці дорогу їй заступав великий бескид, майже кам\'яна круча. Той бескид неначе виростав із землі, й річка огинала його петлею; от ніби гори залишили вдалині серед рівнини свою сторожову вежу — чи якийсь велетень із велетнів докинув аж сюди, за багато миль, чималеньку скелю.

Тепер уже швидко, один по одному, спустилися на вершину бескиду орли, зсаджуючи своїх вершників.

— Прощавайте! — прокричали вони. — Щасливої мандрівки, де б ви не мандрували, аж поки наприкінці вас привітають ваші рідні гнізда!

Так заведено в орлів казати на прощання.

— Хай вітер під вашими крильми донесе вас туди, де плаває сонце і ходить місяць, — відказав Гандальф, який знав, що треба відповісти на таке побажання.

Отак вони розпрощалися. І хоч згодом повелитель орлів став царем усіх птахів і одержав золоту

корону, а його п\'ятнадцять помічників — золоті міри (зроблено їх із того золота, яке їм дали гноми), Більбо їх більш не побачив — ото хіба здаля і дуже високо під час Битви п\'яти військ. Та що про ту битву розповідається в кінці нашої книжки, тут про неї ми більше не будемо говорити. На вершині того кам\'яного бескиду була площинка, від якої вниз до річки вела добре вторована стежка з багатьма сходинками. Далі через річку був брід — величезні пласкі камені вели до лугів. Біля підніжжя бескида вони побачили невелику печеру — привітну на вигляд, із всіяною камінчиками підлогою. Тут і зібрався весь загін, щоб обговорити, що робити далі.