Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

Отак розпорядившись, Гандальф подався попід живоплотом і з ним настрашений гобіт.

Скоро вони підійшли до дерев\'яних воріт, високих і широких, за якими видніли грядки й купка приземкуватих дерев\'яних будівель; з них деякі вкриті очеретом, складені з нетесаних колод: комори, стайні, хліви, а також довгастий низький дерев\'яний дім. Попід південною смугою величезного живоплоту, з його внутрішнього боку тяглися ряди — ряди за рядами — вуликів зі схожими на дзвони солом\'яними шапками. Повітря повнилося гудінням величезних бджіл, що літали туди-сюди, залазили в льотки й вилазили з них.

Чарівник із гобітом штовхнули важкі, рипучі ворота й пішли широкою доріжкою до будинку. По траві до прибульців підбігло кілька коней, добре доглянутих, із лискучою шерстю, і пильно подивилися на них дуже розумними очима; потім, зірвавшись учвал, поскакали до будинку.

— Побігли сказати йому, що прийшли чужі,- пояснив Гандальф.

Тим часом вони з гобітом зайшли на подвір\'я, яке обступали з трьох боків сам будинок і два його довгі крила. Посеред подвір\'я лежав здоровезний дубовий стовбур, а обіч валялося обрубане гілля. Тут-таки стояв велетенський чоловік із густою чорною бородою та чуприною, з голими ручиськами й ногами в клубках м\'язів. На ньому була вовняна сорочка до колін, і він спирався на грубезну сокиру. Коні стояли поруч нього, притулившись головами до його плечей.

— Ух! Ось і вони! — мовив чолов\'яга до коней.- І зовсім не страшні. Ви йдіть собі.

І, засміявшись гучним сміхом, поклав сокиру й виступив наперед.

— Хто ви такі й чого вам треба? — спитав не дуже люб\'язно, височіючи над Гандальфом.

А Більбо міг би легко пройти поміж ногами господаря обійстя, навіть не нахиляючи голови, щоб не зачепити пелени його брунатної сорочки.

— Я — Гандальф, — назвався чарівник.

— Зроду не чув про такого, — пробурчав чолов\'яга. — А це що за малючок? — поцікавився він, нагнувшись і суплячи на гобіта чорні кущі брів.

— Це — пан Злоткінс, гобіт з доброї родини і з бездоганною репутацією, — сказав Гандальф.

Більбо вклонився. Скинув би й капелюха, та не було чого скидати з голови, й сором пік за стільки відірваних гудзиків!

— Я чарівник, — вів далі Гандальф. — Хоч ви не чули про мене, зате я чув про вас. Але, може, ви чули про мого доброго родича Радагаста, що живе біля південного краю Чорного лісу?

— Чув. Непоганий чоловік, як на чарівника. Я з ним бачився не раз, — мовив Беорн. — Ну, тепер я знаю, хто ви такі, чи принаймні кого з себе вдаєте. Чого ж вам треба?

— Сказати правду, ми втратили нашу поклажу, майже збилися з дороги й потребуємо деякої допомоги чи хоч би поради. Ми, бачите, мали чималеньку халепу з гоблінами в горах.

— З гоблінами? — вже лагідніше перепитав чолов\'яга. — Ого! То ви мали клопіт із самими гоблінами, отак? Чого ж ви до них подалися?

— Ми до них не збиралися в гості. Вони заскочили нас серед ночі на перевалі, який нам треба було перейти. Ми йшли з тих земель, що на захід звідси; йшли в тутешні краї… та це довга розповідь.

То ви краще зайдіть до господи та розкажіть мені хоч трохи, як це не забере всього дня, — запросив господар і розчинив темні двері, що вели з двору в будинок.

Попередня
-= 56 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

anonymous13023 23.01.2015

Є декілька граматичних помилок, але атмосфера прекрасна. Дуже дякую ;)


anonymous10411 27.06.2014

супер


Додати коментар