Слава ЗСУ!

Ідучи за ним, чарівник із гобітом опинилися в просторому передпокої з місцем для вогнища посередині. Стояло літо, але тут горіло вогнище, й дим, шукаючи виходу, здіймався до чорних від кіптяви сволоків і виходив у дірку в даху.

Пройшовши через цей тьмяний передпокій, освітлений тільки вогнищем та світлом із дірки вгорі, вони в менші двері вийшли на якийсь ніби кружганок, де за підпори правили цілі стовбури дерев. Виходив кружганок на південь, і тут було ще тепло, призахідне сонце лило скісне проміння, золотило садочок, де буйно цвіли квіти, підступаючи до самих східців.

Тут усі троє посідали на дерев\'яних лавах, і Гандальф повернувся до своєї розповіді, а Більбо, махаючи ногами, що не діставали до підлоги, задивився на квіти, думаючи, які ж то в них назви, адже половину їх він бачив уперше.

— Я йшов через гори з одним чи двома друзями… — почав знову чарівник.

— Чи двома? — перепитав Беорн. — Я бачу тільки одного, та й той малючок.

— Ну, коли по правді, то я не хотів турбувати вас, ведучи зразу весь гурт; хотів з\'ясувати спочатку, чи маєте ви для нас час. Можна їх покликати?

— То кличте вже, кличте!

І Гандальф засвистів — то був протяглий, різкий посвист, і скоро, обійшовши будинок садковою стежкою, перед нами стали, кланяючись низько, Торін і Дорі.

— Бачу, ви хотіли сказати «з одним чи трьома»! — зауважив Беорн. — Але це ніякі не гобіти, а гноми!

— Торін Дубощит до ваших послуг! Дорі до ваших послуг! — назвалися обидва гноми, знову кланяючись.

— Дякую, мені ваші послуги не потрібні,- сказав Беорн, — зате, мабуть, вам потрібні мої. Я не так щоб дуже любив гномів, та коли ви справді Торін (син Траїна, сина Трора, наскільки я розумію) і коли ваш товариш заслуговує на довіру, й коли ви ворогуєте з гоблінами й не наміряєтеся робити нічого лихого в моїх землях… — а які, до речі, у вас наміри?

— Гноми йдуть відвідати землі своїх батьків, це на схід від Чорного лісу, — відповів за гномів Гандальф, — і це взагалі чиста випадковість, що ми опинилися у ваших краях. Ми саме переходили Високий перевал, який мав вивести нас на дорогу, що південніше від ваших земель, коли на нас напали гобліни… як я почав був розповідати вам.

— То розповідайте далі! — підохотив Беорн, який зроду не відзначався великою чемністю.

— Почалася жахлива гроза; розгулялися кам\'яні велетні, кидаючись брилами, тож на підході до перевалу ми знайшли прихисток у печерці: гобіт, я і ще кілька наших товаришів…

— Ви на двох кажете кілька?

— Не зовсім так. Насправді їх було більше, ніж двоє.

— То де ж вони? Вбиті, з\'їдені, вернулися додому?

— Та ні. Здається, вони не прийшли всі, коли я свиснув. Соромляться, мабуть. Бачите, ми дуже боїмося, що нас забагато, що завдамо вам клопоту.

— Нуте, свисніть знову! Здається, вечір я потрачу на гостей, то вже дарма, одне чи двоє,- пробурчав Беорн.

Чарівник свиснув знову, і зараз же з\'явилися Норі й Орі; адже, як\' ви пам\'ятаєте, Гандальф наказав гномам приходити парами через кожні п\'ять хвилин.

— Привіт! — зустрів їх Беорн. — Швидко прийшли — і де ж ви ховалися? Підходьте, мої чортики з коробки!

— Норі до ваших послуг, Орі до… — почали вони, та Беорн урвав їх.