Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

Бомбур усе не прокидався, і гноми дуже знесилилися. Часом чули сміх, що сповнював їх тривогою. А то ще звіддалік долинали співи. Сміялися приємні, не гоблінські голоси, і співи були чудові, але здавалися моторошними й химерними і не тішили гномів, — навпаки, ті з останніх сил чимдуж поспішали далі від цих місць.

Через два дні помітили, що стежка спускається донизу, і скоро опинилися в долині, порослій майже самими могутніми дубами.

— Чи цьому клятому лісові кінця немає? — спересердя сказав Торін. — Хтось повинен вилізти на дерево і, по змозі, виткнути голову вище листяного даху, щоб роздивитися довкола. Треба тільки вибрати найвище дерево, що нависає над стежкою.

Звичайно, той «хтось» був Більбо. Вибір упав на нього. Адже, щоб із верхолаза була якась користь, він повинен виткнути голову над найвищим листям; отже, він мав бути таким легким, щоб його витримали найвищі і найтонші гіллячки. Бідолашний Злоткінс у житті своєму дуже мало лазив по деревах, але гноми підсадили його в найнижче гілля велетенського дуба, що ріс якраз посеред стежки, і, вмієш чи не вмієш, мусив гобіт дертися вгору.

Він пробивався як міг крізь плетиво гілок, і не раз йому хльоскало по очах, і позеленився, й забруднився від старої кори товщих гілок; не раз губив опору під ногами й ледве встигав ухопитися за галузку; і нарешті, після неймовірних зусиль у труднющому місці, де наче не було жодної зручної гіллячки, Більбо добувся до верхівки. Весь цей час він тільки й думав, чи немає на дубі павуків та як він спуститься вниз (коли не впаде).

Але ось він вистромив голову над листяним дахом і таки побачив павуків. Тільки ці павуки були невеликі, звичайні, й полювали вони на метеликів. Очі гобітові трохи не осліпли від сяйва. Гноми щось кричали йому знизу, але відповідати він не міг — тільки тримався і кліпав очима. Яскраво світило сонце, і нескоро Більбо призвичаївся до світла.) А коли призвичаївся, побачив скрізь довкола себе; море темної зелені, яке то тут, то там брижив вітрець. А ще навкруг літали сотні метеликів.

Гадаю, що ті метелики були з «пурпурових імператорів» — метеликів, що полюбляють верхівки дібров, от тільки були вони зовсім не пурпурові, а темні-темні, оксамитово-чорні, без будь-яких пляминок чи рисочок іншого кольору.

Довго дивився гобіт на «чорних імператорів», тішачись леготом, що ворушив йому чуприну, пестив щоки; та зрештою вчув крики гномів, які з нетерплячки аж ногами тупотіли внизу, щоб нагадати Злоткінсові про його справжнє завдання. Але марні були ті надії. Скільки він не дивився навсібіч, а не бачив кінця-краю деревам і листю. Серце його як звеселилось ясним сонцем та приємним вітерцем, так і посмутніло знову: треба було злазити, а внизу на нього не чекало ані ріски їжі.

Насправді, як я вже казав вам, мандрівники перебували недалеко від краю лісу. Більбо міг би помітити, що дерево, на котре він видерся, хоч і високе, росло близько до дна широкої долини, тож із його верхівки здавалося, що верхівки інших дерев здіймаються довкола, мовби краї величезної чаші, й гобіт не міг сподіватися побачити, чи далеко ще тягнеться ліс. Та він цього не помітив і поліз додолу, сповнений відчаю. Нарешті він спустився додолу і не зміг нічого розгледіти в довколишній сутіні. Від того, що він розповів, гноми відчули себе так само нещасними.

Попередня
-= 70 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

anonymous13023 23.01.2015

Є декілька граматичних помилок, але атмосфера прекрасна. Дуже дякую ;)


anonymous10411 27.06.2014

супер


Додати коментар