Слава ЗСУ!

Тим часом ельфи-плотогони, пливучи вгору по Лісовій, добулися додому, заставши велику тривогу в королівському палаці. Я так і не чув, чи покарано, а коли покарано, то як, — головного наглядача й дворецького. Звісна річ, скільки гноми перебували в Озерному, вони анічичирк про ключі та діжки, а Більбо остерігався робитися невидимим. А проте я вважаю, що там здогадувались куди більше, ніж нам відомо, хоч, безперечно, Злоткінс лишився для ельфів невеличкою таємницею. Так чи так, а король ельфів тепер знав чи гадав, що знає, про мету гномів, і він сказав сам собі:

— Та гаразд! Побачимо ще! Ніякий скарб не перенесеться через Чорний ліс так, щоб я не втрутився і не сказав свого слова у цьому ділі. Але думаю, що всіх їх спіткає лиха доля. То так їм і треба!

Принаймні він не вірив, щоб гноми стали на прю з таким драконом, як Смауг, і вбили його, і вельми підозрював викрадацькі заміри чи щось таке, з чого видно, що король був мудрий ельф, і мудріший за озерян, хоч і не всі його здогади були слушні, як ми побачимо наприкінці. Він вислав своїх шпигів до берегів озера й до Самітної гори — так далеко на північ від озера, як тільки ті посміють підступити, — й став чекати.

Під кінець другого тижня Торін почав думати про похід до гори. Поки тривало в місті радісне піднесення, саме була нагода випросити допомогу. Не можна було відкладати цю справу, аж поки люди охолонуть, розчаруються. Тож ватажок гномів повів мову перед головою та його радниками, заявивши, що незабаром він із товариством мусить вирушити до Самітної гори.

Отоді вперше за весь цей час голова подивувався і навіть трохи злякався, подумавши: може, й справді Торін — нащадок давніх королів? Він і гадки не припускав, що гноми зважаться наблизитися до Смауга; мав їх за ошуканців, яких рано чи пізно з ганьбою виженуть з міста. Голова помилявся. Торін, звичайно, був справжнісіньким онуком колишнього короля гори, й неможливо ніколи передбачити, що вчинить гном, аби помститися чи повернути своє добро.

Але голові зовсім не шкода було відпускати гномів. Утримувати їх було недешево, та й з прибуттям їхнім настало ніби довге свято, всяке діло зупинилося.

«Нехай підуть, потурбують Смауга та й побачать, як він їх привітає!»- подумав він.

— Авжеж, о Торіне, сину Траїна, сина Трора! — сказав він уголос. — Ви повинні заявити про право на свій спадок. Настала та година, про яку сказано в пророцтві. Ми надамо вам усю допомогу, яку тільки можемо надати, і ми віримо, що ви віддячите нам, коли відвоюєте своє королівство.

Тож одного дня, хоч стояла вже пізня осінь, віяли холодні вітри й додолу сипалося листя, від Озерного міста відпливли три великі човни з веслярами, гномами, паном Злоткінсом і чималими припасами харчів. Водночас кружними стежками погоничі повели коней та поні до того місця, де гноми повинні були висадитися на берег річки Бистрої. Голова і його радники попрощалися з гномами з великих сходів, що збігали від ратуші до води. Люди співали на пристанях і з розчинених вікон. Білі весла вдарили по воді, й мандрівники попливли до північного краю озера. Попереду лежав останній відтинок їхньої довгої подорожі. Більбо серед них був єдиний, хто почувався глибоко нещасним.

Розділ одинадцятий

НА ПОРОЗІ

За два дні припливли до північного краю Довгого озера й увійшли в річку Бистру. Всі дивилися на Самітну гору, що здіймалася перед ними, — висока, похмура. Долаючи дужу течію, просувалися повільно. Третього дня надвечір, пропливши кілька миль угору по річці, висадилися на західному березі. Тут надійшли й коні, нав\'ючені харчами та всякою необхідною всячиною, і поні, подаровані гномам для їхнього користування. Мандрівники повантажили, що могли, на тих поні, а решту склали на купу, нап\'явши над тим складовиськом намет. Але ніхто з озерян не хотів навіть ту ніч перебути з ними так близько від Самітної гори.