Слава ЗСУ!

— Ні — поки не стануть правдою слова наших пісень! — заявили люди.

В цьому дикому краї легше вірилося в дракона, аніж у Торіна. Та й стерегти гномівські припаси не було потреби, така пустельна, безживна лежала довкола земля. Тож провідники й покинули гномів: хто швидко відплив униз по річці, хто кінно подався стежками до берегів озера, дарма що вже поночіло.

Перебувши холодну, незатишну ніч, гноми підупали духом. Зрання вирушили знову. Балін і гобіт їхали позаду, кожен ведучи поруч конячку з важкою поклажею; решта трохи попереду вишукувала забарну дорогу, бо стежок тут не було. Прямували на північний захід, ледь навкоси від річки Бистрої, все наближаючись і наближаючись до великої, висунутої на південь, мандрівникам назустріч, відноги Самітної гори.

Це було стомливе, скрадливе, потайне подорожування. Ніхто не сміявся, не співав, не грав на арфі; тяжка похмурість витіснила гордощі й надії, що зродилися в їхніх серцях від озерянських пісень. Гноми знали, що наближаються до кінця своєї мандрівки й що той кінець може бути жахливий. Земля довкола них робилася дедалі оголеніша й непривітніша, хоч колись, як казав Торін, тут було гарно й зелено. Трави майже не було, а скоро перестали траплятись і кущі й дерева — тільки обгорілі, потрощені пеньки свідчили, що колись тут був ліс. Гноми підійшли до Драконової пустки. Рік наближався до свого кінця.

А проте вони досягли околиць гори, не здибавши ніякої небезпеки чи інших признак дракона, крім пустки, яку той зробив довкола свого лігвиська. Темна, мовчазна гора ніби насувалася, височіючи над прибульцями. Стали табором — першим табором — на західному схилі великої південної відноги, що кінчалася скелею, званою Круків бескид. На Круковому бескиді колись був сторожовий пост, але видертися туди гноми не посміли — надто відкрите було те місце.

Перш ніж вирушити до західних відног гори на пошуки таємних дверей — єдиної їхньої надії,- Торін вислав розвідку на південь, до передньої брами. Для цієї мети він вибрав Баліна, Філі, Кілі та Більбо. Попід сірими, мовчазними скелями розвідники подалися до підніжжя Крукового бескиду. Там річка, обхопивши великою петлею долину, де колись стояло місто Діл, повертала геть від гори і швидко, з клекотом бігла просто до озера. Берег над потоком був голий, кам\'янистий, високий і крутий, і, глянувши звідти понад вузькою смужкою води, четверо побачили в широкій долині, охопленій відногами гори, сиві руїни давніх будинків, веж і мурів.

— Ото все, що зосталося від Долу, — сказав Балін. — На схилах гори зеленів ліс, а вся затишна долина була багата й мила оку в дні, коли в тім місті дзвонили дзвони.

Сумне й похмуре було гномове обличчя, коли він проказував ці слова, — Балін був серед Торінового товариства того дня, коли прилетів дракон.

Йти понад річкою до самої брами розвідники побоялися; тільки пройшли трохи, обігнувши кінець південної відноги, а тоді, залігши за великим каменем, виглянули й побачили темний печерний отвір у великій крутій стіні поміж двох відног гори. З того отвору виривалися води річки Бистрої і звідти ж виходила пара й курів чорний дим. Ніякого руху не було в тій пустці, тільки здіймались випари та вода бігла, та ще то тут, то там пролітала чорна, зловісна ворона. В моторошній тиші лише шуміла кам\'яниста річка й час від часу чулося хрипке каркання. Балін здригнувся.

— Вертаймося! — сказав він. — Нічого путнього ми тут не зробимо. І не подобаються мені ці чорні птахи — вони скидаються на шпигів лихої сили.