Слава ЗСУ!

- Можливо.

- Якби не було марнотратників, що б ви робили? Ми один для одного конче потрібні, ми невіддільні, як душа і тіло.

- Правильно.

- Отже, вашу руку, батечку Гобсек! Будьте великодушні, якщо все це правда, правильно і можливо.

- Ви прийшли до мене , - холодно відповів лихвар , - бо Жірар, Пальма, Вербруст і Жігонне ситі донесхочу вашими векселями і всім їх нав\'язують, хоч вони завдають п\'ятдесят процентів збитку. Однак мої колеги заплатили, мабуть, тільки половину їх вартості, виходить, ці векселі не варті й двадцяти п\'яти процентів. Ні, уклінно дякую! Хіба я можу, додержуючи правил пристойності , - казав Гобсек , - позичити хоч гріш людині, що заборгувала триста тисяч франків і не має й шага за душею? Позавчора на балу у барона Нусінгена ви програли десять тисяч франків.

- Пане , - відповів граф, з винятковим зухвальством змірявши старого поглядом , - мої справи вас не обходять. У кого є строк, той нічого не винен.

- Правда.

- Мої векселі буде оплачено.

- Можливо.

- І зараз справа зводиться до того, чи дам я вам надійні гарантії на суму, яку я хочу у вас позичити.

- Правильно.

З вулиці долетів шум фіакра, що під\'їжджав до будинку.

- Зараз я вам принесу дещо, і, думаю, ви будете задоволені , - заявив молодик.

- О сину мій! - вигукнув Гобсек, підводячись і потискаючи мені руку, як тільки граф зник за дверима. Якщо заклад у нього цінний, ти врятував мені життя. Адже я мало не вмер! Вербруст і Жігонне хотіли поглузувати з мене: А завдяки тобі я сам сьогодні ввечері посміюся з них.

У радості старого було щось страшне. Він уперше виявив свої почуття при мені. Хоч яка скороминуща була ця радість, але вона ніколи не зітреться з моєї пам\'яті.

- Зробіть мені ласку, побудьте тут , - додав Гобсек. - Хоч я й озброєний і стріляю влучно, бо я колись полював на тигрів і доводилося мені на палубі битися не на життя, а на смерть в абордажній сутичці, але все-таки побоююсь цього елегантного дурисвіта.

Старий підійшов до письмового стола і сів у крісло. Обличчя йому стало блідим і спокійним.

- Так, так , - промовив він, повертаючись до мене. - Ви напевно побачите зараз ту красуню, про яку я вам колись розповідав. Я чую в коридорі кроки аристократичних ніжок.

І справді, молодий дженджик увійшов під руку з жінкою, в якій я одразу впізнав ту саму графиню, що колись ранком змалював Гобсек; то була одна а двох дочок старого Горіо.

Графиня зразу не помітила мене, бо я стояв у ніші вікна, повернувшись лицем до шибки. Входячи у вогку похмуру кімнату лихваря, вона скинула на Максима де Трай недовірливим оком. Жінка була така гарна, що, незважаючи на всі її гріхи, мені стало шкода її. Якась страшна туга гризла їй серце, і горде лице з шляхетними рисами спотворював погано прихований біль. Цей дженджик став її злим генієм. Я здивувався прозорливості Гобсека, що чотири роки тому вгадав долю цих двох людей з першого ж векселя.

«Ця потвора з ангельським обличчям , - подумав я , - панує над нею, певно, використовуючи її слабості - гонор, ревнощі, жадобу насолод, світський-чад».