Слава ЗСУ!

Жорстоким смертоносним Катоном, який міг скрутити шию одним помахом руки, який зумів здолати Трача, який із самого початку мав на мене зуб. Мабуть, його ненависть до мене зародилася тоді, як я перевершила його й отримала найвищий бал за показовий виступ. Такий хлопець, як Піта, просто б не звернув на це уваги. А Катона це зачепило за живе. Взагалі його все дратувало. Згадайте тільки його реакцію, коли він побачив підірвані припаси! Інші, звісно, теж засмутилися, але він мов з ланця зірвався. Зовсім не здивуюся, якщо виявиться, що він несповна розуму.

Небо засвітилося, на ньому з’явився герб Капітолія, а тоді світлина Лисячої Морди. За кілька секунд вона зникла назавжди. Піта не зронив ні слова, але гадаю, він почувався погано після її смерті, хоча це й була випадковість. Не можу сказати, що я скучатиму за нею, адже я зовсім її не знала, радше просто захоплювалася її вчинками. Гадаю, якби нам дали якусь логічну задачу, вона б упоралася з нею найшвидше. Якби ми навмисне підлаштували все, щоб заманити її в пастку, б’юсь об заклад, вона б ніколи не попалася і не з’їла б тих ягід. Вона купилася на Пітине неуцтво. Я так сильно боялася недооцінити своїх ворогів, що майже забула, що переоцінювати їх також не варто.

Це знову наштовхнуло мене на думку про Катона. Щодо Лисячої Морди, то я принаймні знала її тактику, а з Катоном усе набагато складніше. Дужий, підготовлений до складних ситуацій, та чи розумний? Цього я не знаю. Принаймні не рівня Лисячій Морді. Та й контролювати себе, на відміну від неї, він зовсім не вміє. У нападі люті він легко втрачає здоровий глузд. Не те щоб у цьому я від нього відрізнялася. Раптом я згадала, як від злості пустила стрілу в смажене порося, вірніше в яблуко, яке воно тримало в роті. Можливо, насправді у нас із Катоном більше спільного, ніж я думала.

Незважаючи на фізичну втому, мій розум працював жваво. Тож я вирішила не будити Піту й дозволити йому відпочити трохи довше, ніж зазвичай. Коли я розбуркала його, надворі вже займався світанок. Піта винувато подивився на мене, в його погляді читалось сум’яття.

— Я спав цілу ніч. Це не чесно, Катніс, ти повинна була мене збудити.

Я потягнулася й ковзнула у спальний мішок.

— Тепер моя черга спати. Розштовхаєш, якщо трапиться щось цікаве.

Очевидячки, нічого цікавого не трапилося, бо розплющивши очі, я зрозуміла, що вже обід і надворі неймовірно спекотно.

— Наш приятель не давався чути? — запитала я.

Піта заперечно похитав головою.

— Ні, він на диво спокійно поводиться.

— Як гадаєш, коли продюсери знову зженуть нас докупи? — запитала я.

— Ну, Лисяча Морда померла майже добу тому. Гадаю, цього часу більш ніж достатньо, щоб зробити ставки та знову занудьгувати. Тож це може статися будь-якої миті, — мовив Піта.

— Ага, в мене таке відчуття, що це станеться вже сьогодні, — мовила я. Сіла й подивилася на мирну галявину. — Цікаво, як вони це зроблять.

Піта промовчав. На таке запитання немає відповіді.

— Що ж, поки вони не почали, немає сенсу марнувати день, який можна використати для полювання. Але, мабуть, нам варто з’їсти стільки, скільки втримають наші шлунки: хтозна, які неприємності можуть чекати на нас сьогодні, — мовила я.

Поки я готувала ситний обід, Піта спакував наші пожитки. Я витягнула все: рештки зайчатини, корінці, зелень, намастила булочки залишками сиру. А білку і яблуко залишила на потім, про всяк випадок.

Ми швидко впоралися, від зайця залишилися самі кісточки. По моїй бороді стікали масні патьоки, руки також вимастилися. Якою нечупарою я стала! Можливо, на Скибі я й не приймала ванну щодня, але була більше схожа на людину, ніж зараз. Хіба що ноги я мию в струмку кілька разів на день.

Нам зовсім не хотілося полишати печеру. В мене було таке відчуття, що це наша остання ніч на арені. Сьогодні ми помремо або виживемо, іншого не дано. Я востаннє поплескала долонею по теплому камінню, і ми рушили до струмка, щоб помитися. Шкіра так бажала прохолодної води, що аж свербіла. Я навіть вирішила помити голову й наново заплести косу. Можливо, я ще встигну привести до ладу свій одяг. Ми наблизилися до струмка, вірніше до того, що від нього залишилося, і я нахилилася, щоб іще раз відчути приємну прохолоду води.

— Як змілів наш струмок! Мабуть, продюсери висушили його, поки ми спали, — мовила я.

Раптом я згадала, як на початку Ігор від зневоднення у мене пошерхнув язик, боліло все тіло й туманилось у голові. І мені стало страшно. Хоча наші тіла ввібрали достатньо вологи, а пляшки повні, палюче сонце й два спраглі трибути здатні дуже швидко їх спорожнити.