Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Голодні ігри

Я не дивилася вниз, але до мене долинало гучне гарчання, виття й зойки болю — і людські, і звірині. Катон спробував відбити атаку мутантів. Спочатку я не могла зрозуміти, як йому це вдається, а тоді згадала, що все його тіло від кісточок до шиї закуте в захисний панцир. Саме тоді я усвідомила, якою довгою може стати на ступна ніч. Мабуть, Катон має ніж, або меч, або яку іншу зброю, заховану під одягом, тому що раз у раз зривалися передсмертні верески мутантів і час від часу чувся скрегіт металу об метал, коли лезо ножа черкало об золотий ріг. Битва не велася в одному місці, а поступово пересувалася навколо Рогу достатку, і я зрозуміла, що Катон намагається здійснити маневр, який може врятувати йому життя: наблизитися до хвоста Рогу й знову видертися нагору, до нас. Але зрештою, незважаючи на його міць і підготовку, Катона здолали.

Не знаю, скільки часу минуло — можливо, година чи дві, — відтоді як Катон упав на землю й мутанти почали вовтузити його, аж поки зрештою не затягнули всередину Рогу достатку. «Тут вони його прикінчать», — подумала я.

Але гарматного пострілу досі не було.

Настала ніч, пролунав гімн, а на небі не з’явилося жодної світлини. Катон іще живий. Свідченням цього були слабкі стогони, які долинали з-під металевого Рогу. Здійнявся крижаний вітер, і це нагадало мені, що Ігри не закінчилися і можуть тривати ще хтозна скільки. І ніхто не гарантує нам перемоги.

Я переключила увагу на Піту й побачила, що з його ноги цебенить кров. Усі наші речі залишилися біля озера, де ми їх кинули, утікаючи від мутантів. У мене немає ні бинтів, ні пов’язок, зовсім нічого, щоб зупинити кровотечу. Незважаючи на холодний вітер, я розстібнула куртку, зняла сорочку і якнайшвидше одягнула куртку назад. І навіть за такий короткий час промерзла до кісток, і зуби мої без упину цокотіли.

У блідому місячному сяйві Пітине обличчя здавалося білішим від снігу. Я змусила його прилягти, а тоді помацала рану. Тепла густа кров потекла по пальцях. Самої пов’язки тут недостатньо. Я бачила, як у таких випадках мама накладала джгут, спробую і собі зробити так. Я відірвала рукав від сорочки, двічі обмотала його навколо Пітиної ноги трохи вище коліна і зав’язала вузол. У мене не було палки, тож я дістала останню стрілу, застромила у вузол і туго закрутила. Це ризиковано — Піта може втратити ногу, та коли доводиться вибирати між життям і ногою, чи варто замислюватися? Я замотала рану рештою сорочки й прилягла біля Піти.

— Тільки не спи, — наказала я йому.

Я не була впевнена, чи це справді небезпечно з погляду медицини, просто боялася, що як він засне, то вже ніколи не прокинеться.

— Тобі холодно? — запитав він.

З цими словами він розстебнув куртку, я міцно притиснулася до нього, і він знову її защепив. Стало трохи тепліше, наші тіла зігрівали одне одного, але ніч тільки починалася. Температура дедалі знижувалася, і металевий Ріг достатку, такий гарячий удень, перетворювався на лід.

— У Катона ще є шанси, — прошепотіла я до Піти.

— Ти сама в це віриш? — запитав Піта, натягаючи на мене каптур. Його трусило дужче, ніж мене.

Наступні кілька годин були найгіршими в моєму житті. Сам тільки холод був чого вартий, але справжніми тортурами було слухати Катона — його марні стогони, благання і навіть скиглення. Мені було байдуже, хто він і чим завинив, я просто хотіла, щоб мутанти чимшвидше його прикінчили, аби він не страждав.

— Чому його просто не вбили? — запитала я Піту.

— Ти сама чудово знаєш, — відповів він і міцніше обняв мене.

І я справді знала. Жоден із глядачів не зможе відірвати від телевізора очей. З погляду продюсерів, це — фінальна крапка в Голодних іграх.

Це тривало нескінченно довго, аж поки остаточно затуманило мій мозок, стерло всі спогади й надії на майбутнє, знищило все, залишивши мені тільки теперішнє, яке, здавалося, ніколи не зміниться. Мені завжди буде холодно і страшно, і до мене долинатимуть болісні стогони помираючого хлопця.

На Піту накотила дрімота, і щоразу, коли він засинав, я вигукувала його ім’я дедалі голосніше, тому що знала: якщо він помре зараз, я остаточно з’їду з глузду. Він тримався, можливо, більше заради мене, ніж заради себе самого, адже поринути в нетяму принесло б йому зараз невимовне полегшення. Але адреналін, який пульсує у моїй крові, не дасть мені знепритомніти, тому я не дозволю цього й Піті. Просто не можу дозволити.

Час, здається, застиг на місці, єдина ознака того, що він таки минає, — ледь помітний рух місяця в небі. Час від часу Піта вказував мені на нього, наполягаючи, що місяць таки пересувається. В такі моменти я відчувала, як у мені починає жевріти надія, але за якусь мить страшна ніч знову поглинала мене.

Попередня
-= 106 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

anonymous14921 01.11.2014

Класна книга


anonymous14921 16.09.2014

Чоткий фільм:)


Додати коментар