Слава ЗСУ!

— Катніс? — Піта міцно стиснув мені руку.

— Це вона! — насилу вичавила я.

— Хто? — запитав Піта.

Я завертіла головою, вивчаючи кожного мутанта, уважно придивляючись до розміру й кольору хутра. Невеличка істота з рудим хутром і хитрими очима... Лисяча Морда! А ось попелясте хутро й карі очі хлопця з Округу 9, який помер під час нашої сутички за наплічник! Найважче було дивитися на найменшого мутанта з темним блискучим хутром, величезними карими очима й ошийником із трав, на якому висіла цифра «11». Ця істота дивилася на мене сповненими люті очима й без упину вишкірювала зуби. Рута...

— Що таке, Катніс? — запитав мене Піта і ніжно потрусив за плече.

— Це вони. Всі наші. Рута, і Лисяча Морда, і... всі інші трибути, — вичавила я нарешті.

Впізнавши їх, Піта хапнув ротом повітря.

— Що з ними зробили? Ти ж не думаєш... що це їхні справжні очі?

Очі — це не найстрашніше. А от що робиться у них у головах... Може, їхній мозок зберігає спогади справжніх трибутів? Може, їх запрограмували ненавидіти нас за те, що ми вижили, тоді як вони всі загинули? А ті, кого вбили ми особисто... може, вони прагнуть помститися за свою смерть?

Та перш ніж я встигла мовити бодай слово, мутанти почали нову атаку на Ріг достатку. Вони розділилися на дві групи, оточили нас із двох боків і, відштовхуючись міцними ногами, намагалися доскочити до нас. Пара щелеп голосно клацнула за кілька дюймів від моєї руки, і водночас я почула Пітин зойк. Його тіло смикнулося й потягнуло мене за собою. Якби Піта не тримав мене за руку, то вже опинився б на землі. Мені довелося докласти чимало зусиль, щоб утриматися на звивистому Розі. А інші трибути все підступали й підступали.

— Вбивай, Піто! Вбивай! — несамовито волала я.

Не знаю, що там сталося, але він, мабуть, зарізав-таки тварюку, бо тяжіння зменшилося. Я допомогла Піті видряпатися назад, де на нас чекало менше з двох лих.

Катон досі лежав, але, здається, вже віддихався, і я знала, ще трохи — і він спробує зіштовхнути нас на землю в лапи смерті. Я поклала стрілу на тятиву — але одразу ж вистрілила в Трача. Хто ще міг стрибнути так високо? Зрозумівши, що мутантам не під силу доскочити до нас, я відчула незначне полегшення, але щойно обернулася обличчям до Катона, як тіло Піти сіпнулося вбік. Я була майже впевнена, що це мутанти знову вчепилися в нього, аж раптом Пітина кров заляпала мені обличчя.

Наді мною майже на краєчку Рогу стояв Катон, безжалісно стискаючи Пітине горло. Піта вчепився йому в руку, але де там, куди йому до Катона! Він тільки сіпався, ніби не міг вирішити, що важливіше — хапнути кілька ковтків повітря чи затиснути криваву рану, яку мутант полишив на його литці.

Я націлила одну з останніх двох стріл у голову Катона, знаючи, що стріляти по тілу безнадійно: воно повністю вкрите тісним бронежилетом тілесного кольору. Сучасна броня з Капітолія! Можливо, саме вона була тією останньою надією, по яку він приходив на бенкет? Захист від моїх стріл? Що ж, йому забули вислати шолом для голови.

Але Катон тільки посміхнувся.

— Пристрель мене — і він упаде разом зі мною.

І він мав рацію. Якщо я поцілю в нього і він потрапить у лапи мутантів, то Піта помре разом із ним. Мене загнали в глухий кут. Якщо я вб’ю Катона, Піта помре. Але якщо Катон уб’є Піту, то гарантовано отримає стрілу в око. Ми стояли непорушно, немов статуї, кожен із нас силкувався знайти вихід зі складної ситуації.

Мої м’язи напружилися — ледве не лускали, а зуби гучно скреготіли. Мутанти затихли; я чула тільки, як шалено пульсує кров у моєму здоровому вусі.

Пітині губи посиніли. Якщо я негайно не почну діяти, то він задихнеться — і все. Тоді Катон спробує використати його тіло як зброю проти мене. Раптом я втямила, що саме задумав Катон, тому що він припинив реготати, губи його застигли в переможній посмішці.

Зібравши всі сили, Піта відірвав руку від рани на литці й підніс угору пальці, перемащені кров’ю. Але не для того, щоб смикнути руку Катона геть від горла: Пітин вказівний палець відхилився від курсу й намалював чіткий хрест на зворотному боці Катонової долоні. Катон збагнув, що це означає, рівно на одну секунду пізніше, ніж я. Переможної посмішки ніби й не було. Але він запізнився: моя стріла вже поцілила йому в руку. Він зойкнув і рефлективно відпустив Піту. Піта гойднувся назад, і в якусь мить мені здалося, що вони обоє впадуть. Я кинулася вперед і встигла зловити Піту, а Катон, посковзнувшись у калюжі Пітиної крові, полетів на землю.

Вчувся звук удару, свист повітря, яке вилетіло з Катонових грудей, а тоді мутанти накинулися на нього. Ми з Пітою міцно притиснулися одне до одного, чекаючи на гарматний постріл, на завершення Ігор, на те, щоб нас звідси нарешті зібрали. Але нічого не відбувалося. Ще не час. Тому що це кульмінація Голодних ігор і публіці потрібне справжнє шоу.