Слава ЗСУ!

— У нього бронежилет! — гукнула я до Піти.

І саме тоді Катон наблизився впритул. Я випросталася і приготувалася відбивати атаку, але він кулею пролетів між нами, навіть не скинувши швидкості. Якщо зважити на його задишку і на піт, який ріками лився з розпашілого обличчя, біжить він уже давно. Не для того, щоб дістатися нас. Він утікає! Але від чого?

Мої очі гарячково прочісували ліс, коли на рівнину вискочила перша істота. Уже розвертаючись, я побачила бічним зором, що до неї приєдналося ще з півдюжини тварин. А тоді я сліпо кинулася вслід за Катоном, мріючи тільки про одне — врятувати свою шкуру.

РОЗДІЛ 7

Мутанти! Ну звісно. Таких я ще в житті не бачила, але в мене не було жодного сумніву — це не породження природи. Вони нагадували велетенських вовків, але хіба вовки можуть із легкістю ходити на задніх лапах? Який вовк здатен звеліти решті зграї бігти за ним, витягнувши вперед лапу, немов руку? А ці істоти поводяться саме так. Вони ще здалеку навіюють страх, а зблизька вони, мабуть, лихі й потворні.

Катон щодуху промчав попри нас до Рогу достатку. Не зронивши й слова, я кинулася за ним. Якщо він уважає Ріг найбезпечнішим місцем, то я не збираюся з ним сперечатися. Крім того, якби я й встигла видертися на дерево, то чи до снаги це Піті з його хворою ногою?.. Піта! Щойно я торкнулася долонями металевої поверхні Рогу достатку, як згадала, що я не сама, що я — член команди. Піта відстав десь на п’ятнадцять кроків. Кульгав він швидко, як міг, але мутанти все одно скорочували віддаль. Я вистрелила у напрямку зграї. Стріла поцілила і таки вбила одного мутанта, але його місце тут-таки зайняли кілька інших.

Піта махав мені рукою, щоб я лізла на Ріг:

— Давай, Катніс! Лізь!

Він мав рацію. На землі мені не захистити жодного з нас. Я подерлася нагору, впираючись у Ріг руками й ногами. Цей Ріг зі щирого золота схожий на плетені роги, в які ми збираємо врожай, на його поверхні є маленькі рівчаки та шви, за які можна вчепитися. Але за цілий день на палючому сонці металева поверхня Рогу так нагрілася, що обпікала руки.

Катон лежав на самому вершечку Рогу на висоті двадцятьох футів від землі. Скрутившись калачиком, він намагався віддихатися й потроху приходив до тями. Ось мій шанс прикінчити його! Я зупинилася на півдорозі й приготувала ще одну стрілу, аж тут почула, як зойкнув Піта. Він уже добіг до Рогу, але мутанти насідали йому на п’яти.

— Лізь! — гаркнула я. Піта подерся нагору, але йому заважала не тільки хвора нога, але й ніж, який він тримав у руці. Я поцілила стрілою в горло першому мутанту, який лапою уже торкнувся металу. Не встиг він померти, як інші кинулися на нього й роздерли гострими кігтями. Саме тоді я зауважила, які велетенські в них кігті. Чотири дюйми завдовжки й гострі, мов лезо бритви.

Піта доліз уже до половини Рогу, і я схопила його за руку й потягнула нагору. Раптом я згадала, що нагорі нас чекає Катон, але його тіло досі здригалося від судом, і взагалі зараз мутанти цікавили його куди більше, ніж ми. Він пробурмотів щось нерозбірливе. Його слова загубилися в дикому гарчанні мутантів.

— Що? — крикнула я.

— Здається, він питає, чи здатні мутанти видертися аж сюди... — підказав Піта, і я одразу ж зиркнула вниз.

Мутанти почали гуртуватися. Зібравшись докупи, вони знову стали на задні лапи. Моторошне видовище — вони так схожі на людей! Усі вкриті товстим хутром: одні — прямим і лискучим, інші — кучерявим, та барвою відрізняються: від чорного як воронове крило до білявого. Було в їхній зовнішності ще щось — таке, що навіювало страх і змушувало волосся ставати дибки, але я не могла втямити що.

Вони торкалися мордами Рогу, нюхаючи й пробуючи метал на язик, дряпали поверхню кігтями й обмінювались гучними протяжними звуками. Мабуть, таким чином вони спілкувалися, бо одразу ж зграя, немов по команді, відійшла вбік. А тоді один із них, великий мутант із шовковистим білявим хутром, розбігся й застрибнув на Ріг. Очевидячки, він мав неймовірно сильні ноги, позаяк не доскочив до нас хіба десятьох футів. Його рожеві губи розтягнулися в посмішці, й із пащеки вихопилося гарчання. Якусь мить він звисав із Рогу, і саме в той момент я усвідомила, що не давало мені спокою. Ті зелені блискучі очі не були ні вовчі, ані собачі. Вони — людські. Щойно це спало мені на думку, як я помітила тоненький ошийник із цифрою 1, оздоблений коштовним камінням. Я аж скрикнула з несподіванки. Біляві коси, зелені очі, номер округу... це Глорія.

З моїх вуст зірвався зойк, а лук у руці здригнувся. Я не хотіла квапитися, знаючи, що запас стріл майже вичерпаний. Спочатку варто подивитися, чи зможе ця істота вилізти на Ріг. Але переконавшись, що їй це не до снаги, — вона почала з’їжджати вниз, дряпаючи кігтями гладку поверхню, — я все одно вистрілила. Стріла поцілила в горло, тіло сіпнулося — і з глухим звуком гепнулося на землю.