Слава ЗСУ!

У пам’яті спливло, як кілька років тому трибутам кинули тільки жахливі шпичасті булави, якими вони забивали одне одного до смерті.

— Тоді зроби сама, — сказав Гейл. — Навіть поганий лук краще, ніж ніякого.

Якось я пробувала змайструвати лук на взірець батькових, та мої старання не мали успіху. Це не так легко, як здається. Навіть батько іноді псував заготовки.

— Може, там і дерев не буде, — зауважила я.

Одного року трибути опинились у місцевості, де не було нічого, крім піску, валунів і колючих чагарників. Тоді багато учасників померли від укусів отруйних змій або збожеволіли від спраги.

— Дерева є майже завжди, — заперечив Гейл. — Кому ж цікаво спостерігати, як половина учасників просто вмирає від холоду.

І то правда. В один із сезонів ми бачили, як ночами гравці просто замерзають на смерть. Їх неможливо було роздивитися, так вони зіщулювалися, і не було жодного дерева, щоб розпалити вогонь чи зробити факел. Мабуть, у Капітолії вирішили, що така смерть — не дуже видовищне дійство, і відтоді дерева зазвичай бували.

— Так, здебільшого дерева є, — погодилася я.

— Катніс, це просто полювання, а ти — найкращий мисливець, що мені траплявся, — підбадьорював Гейл.

— Це не просто полювання. Суперники озброєні. І вони мають голову на в’язах, — заперечила я.

— Так, як і ти. Тільки в тебе більше практики, справжньої практики, — мовив він. — Ти вмієш убивати.

— Не людей! — мало не скрикнула я.

— Гадаєш, є відмінність? — буркнув Гейл похмуро.

Найстрашніше те, що відмінності таки немає: слід просто забути, що перед тобою люди.

Миротворці повернулися зарано, і Гейл попросив іще трохи часу, але його повели геть. І мені стало страшно.

— Не дай їм померти з голоду! — гукнула я, хапаючи Гейла за руку.

— Не дам! Ти ж знаєш, що не дам! Катніс, пам’ятай, що я...

Але миротворці розштовхали нас, двері гучно гримнули, і я так і не дізналася, що він хотів сказати.

Від Будинку Правосуддя до вокзалу рукою кинути, особливо на машині. Я ще ніколи не їздила машиною. Хіба возом, і то рідко. А на Скибі ми взагалі ходимо пішки.

Я добре зробила, що не заплакала. На вокзалі аж роїлося пронирливими репортерами з їхніми набридливими камерами. Вони так і пхали їх просто мені в обличчя. Взагалі-то я звикла приховувати свої почуття. І зробити це тепер було також зовсім не важко. Я підвела очі й подивилася на екран, де в прямому ефірі показували наш від’їзд, і залишилася цілком задоволена: у мене був такий вид, немов мені страшенно нудно.

А от Піта Мелларк плакав, а що найдивніше, він зовсім не намагався приховати сльози. Цікаво, може, така в нього стратегія: спочатку продемонструвати, який ти слабкий і наляканий, запевнити інших трибутів, що ти їм не суперник, а тоді в найменш очікувану мить атакувати? Кілька років тому так учинила Джоанна Мейсон з Округу 7. Вона здавалася такою безневинною заляканою дурепою, що ніхто не звертав на неї уваги, аж поки не залишилося всього кілька учасників. Виявилося, що вона — віртуозний убивця. Гарно придумано — нічого не скажеш. Але Піта Мелларк цієї не поспіває, він же син пекаря. Голодним він ніколи не був, та й лотків із хлібом не один десяток за своє життя перетягав — дужий широкоплечий хлопчина. Йому доведеться не один день плакати, щоб на нього перестали зважати.

Кілька хвилин ми простояли в дверях вагона, поки телекамери впивалися в нас своїми жадібними об’єктивами. Тоді нам дозволили зайти всередину, і двері милосердно зачинилися. Поїзд рушив.

Спочатку від такої шаленої швидкості мені аж дух перехопило. Звісно, я ніколи не їздила поїздом, оскільки перетинати кордони округів заборонено, за винятком деяких спеціально обумовлених випадків. Для нашого округу — це перевезення вугілля. Але зараз я їхала не у звичайному вантажному поїзді, а у високошвидкісному капітолійському експресі, який набирав швидкість до 250 миль на годину. Наша подорож до Капітолія триватиме менш ніж добу.

В школі нам розповідали, що Капітолій побудований у горах, які колись називалися Скелястими. А Округ 12 розташований у місцевості, що раніше називалася Аппалачі, й сотню років тому там уже видобували вугілля. Ось чому нам доводиться копати так глибоко.

У школі нам що не розказують, усе зводиться до вугілля. Ще трохи вчать читати й рахувати, і щотижня читають лекцію з історії Панему. Здебільшого це — пустопорожні балачки про те, як сильно ми завдячуємо Капітолію. Я усвідомлюю, що на лекціях з історії чимало фактів замовчують: ніхто не розповідає, що ж насправді сталося під час повстання округів. Проте я не надто на цьому застановляюся. Хай якою є правда, а з неї ситий не будеш.