Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Голодні ігри

Раптом я збагнула, що хочу поділитися з кимсь своєю таємницею. З кимсь, на кого можна покластися. Звісно, вибір припав би на Гейла, але зовсім не схоже на те, що ми ще коли-небудь побачимося знову. Тоді я обміркувала, чи може це дати Піті бодай найменшу перевагу наді мною, і вирішила, що ні. Можливо, коли я йому звірюся, він ставитиметься до мене, як до друга.

Крім того, думка про дівчину з відтятим язиком лякала мене. Це нагадало мені, чому я тут. Не для того, щоб демонструвати яскраві костюми і куштувати делікатеси. А для того, щоб померти кривавою смертю, а поки я вмиратиму, натовп заохочуватиме мого вбивцю.

Сказати чи ні? Вино досі притуплювало мої відчуття, і мозок працював повільно. Я подивилася в кінець порожнього коридору, так наче могла знайти там вирішення своєї дилеми.

Піта помітив мої вагання.

— А ти вже була на даху?

Я заперечно похитала головою.

— А мене Цинна вже туди водив. Звідти видно майже все місто. Хоча там трохи вітряно, я б навіть сказав, шумно.

Я зрозуміла його слова як: «Ніхто нас там не зможе підслухати». А оскільки у мене було відчуття, що тут ми під повсякчасним наглядом, я погодилася.

— І туди можна просто так піднятися?

— Звісно. Ходімо, — відповів Піта.

Я мовчки рушила за ним сходами, що вели нагору. За кілька секунд ми були у невеличкій склепінчастій кімнаті, що виходила на дах. Опинившись зовні, я набрала повні груди свіжого повітря, але так і не змогла його видихнути: Капітолій був таким прекрасним, що мені аж дух перехопило. Він миготів, немов безмежне поле, всіяне тисячами світлячків. У Окрузі 12 електрику вмикають на кілька годин на день. Не один вечір я провела при світлі свічки. Хоча коли транслюють Голодні ігри або якісь інші важливі урядові повідомлення, обов’язкові для перегляду, світло є завжди. Але в столиці ніколи не буває нестачі електроенергії. Ніколи.

Ми з Пітою мовчки підійшли до поруччя на краю даху. Внизу виднілися широкі вулиці, переповнені сотнями людей. Час від часу до нас долинав шум машин, якісь вигуки або дивне металеве цокання. В Окрузі 12 у цей час уже давно всі сплять.

— Я запитав Цинну, чому нам дозволено сюди виходити. Невже влада не хвилюється, що дехто з трибутів може накласти на себе руки? — мовив Піта.

— І що він відповів? — запитала я.

— Звідси не можна стрибнути, — мовив Піта, а тоді випростав руку. Почувся противний тріск, і його рука відскочила назад. — Будівля оточена таким собі електричним полем, яке відкидає тебе назад на дах.

— Яка турбота про нашу безпеку! — мовила я. Хоча Цинна й показав Піті дах, я не була певна, чи маємо ми право тут з’являтися так пізно, та ще й самі. Я ніколи не бачила, щоб хтось із трибутів виходив на дах Тренувального Центру. До того ж, певно, ведеться відеозйомка. — Думаєш, зараз за нами стежать?

— Можливо, — відповів він. — Ходімо поглянемо на сад.

З другого боку купола був прегарний сад із квітковими клумбами й деревами. З гілочок звисали сотні маленьких дзвіночків, які весело дзеленчали з кожним подувом вітру. Цього було достатньо, щоб заховати двох людей, які не хотіли, щоб їх підслухали. Піта нетерпляче зиркнув на мене.

Я вдала, що роздивляюся квітку.

— Одного дня ми полювали в лісі. Ми заховалися, вистежуючи здобич, — прошепотіла я.

— З батьком? — прошепотів він у відповідь.

— Ні, з моїм другом Гейлом. Раптом усі пташки перестали співати. За винятком однієї. її тьохкання було схоже на сигнал тривоги. А тоді ми побачили дівчину. Не саму, з нею був хлопець. У подертому одязі, а під очима в них залягли чорні круги — мабуть, вони не спали чимало ночей. Вони бігли так прудко, ніби від цього залежало життя, — сказала я.

Побачивши цю дивну пару, яка точно не належала до Округу 12, я застигла мов укопана. Пізніше ми неодноразово ставили собі запитання, чи мали змогу допомогти їм утекти. Може бути. Заховати, захистити їх. Так, якби ми зреагували швидше. Все сталося так несподівано, що ми з Гейлом були спантеличені. Але ж ми — мисливці. Нам відомо, який вигляд мають загнані звірі, тому ми зразу втямили, що в цієї парочки великі неприємності. Але ми не зробили нічого, ми просто спостерігали.

— Вертоліт з’явився нізвідки. Я маю на увазі, щойно нічого не було — і раптом він затьмарив усе небо. Він летів беззвучно, але втікачі угледіли його. Несподівано на дівчину впала сітка і смикнула її нагору так швидко, що я й оком не встигла кліпнути. Хлопця протяли списом, до якого був прив’язаний шнур, і також підняли нагору. Я впевнена, що хлопець був уже мертвий. Ми чули, як дівчина зойкнула. Тільки раз — гадаю, це було ім’я хлопця. А тоді вертоліт зник. Він немов розчинився у повітрі. Пташки знову заспівали, наче нічого й не сталося.

Попередня
-= 26 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

anonymous14921 01.11.2014

Класна книга


anonymous14921 16.09.2014

Чоткий фільм:)


Додати коментар