Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Голодні ігри

Я вже збиралася рушити далі, коли раптом згадала про свої пастки. Мабуть, нерозсудливо перевіряти їх, коли суперники так близько. Але я мушу це зробити. Напевно, взнаки далася багаторічна мисливська практика. А ще спокуса вполювати дичину. Я не помилилася — й отримала у винагороду великого жирного зайця. Поспіхом оббілувала і випатрала тушку, завбачливо залишивши голову, лапки, хвіст, шкірку та нутрощі під великою купою листя. Мені так і кортіло розпалити вогонь, — з’ївши сирого м’яса, можна підхопити заячу лихоманку, — але спогад про мертву дівчину-трибута одразу відбив охоту. Раптом мені спало на думку, що попіл у вогнищі ще може бути теплим, тож я поспішила до її табору. Накраяла м’ясо на тоненькі смужки, нахромила на загострену гілку й поставила на попіл.

Тепер я була рада камерам. Хотіла-бо, щоб спонсори бачили: я вмію полювати, і тому на мене варто ставити: у мене небагато шансів потрапити в пастку через голод. Поки м’ясо пеклося, я подрібнила шматок обвугленої гілки й почала маскувати свій жовтогарячий наплічник. Чорний попіл трохи приглушив яскравий колір, але шар болота явно не завадив би. Звісно, щоб отримати болото, треба знайти воду...

Я забрала свою здобич, притрусила землею жар у вогнищі й рушила в бік, протилежний тому, який обрали кар’єристи. Дорогою я з’їла половину зайчатини, решту завернула в плівку — на потім. Завдяки м’ясу в животі припинило бурчати, але спрага тільки посилилася. Тепер моя головна ціль — вода.

Скрадаючись лісом, я міркувала над тим, що, мабуть, просто зараз мене показують на екрані, тож я старанно продовжувала приховувати свої емоції. Для Клавдія Темплсміта тепер зоряний час. Уявляю, як він з іншими коментаторами перемиває кісточки Піті, намагається пояснити його поведінку, мою реакцію. Як усе це розуміти? Невже Піта показав свою справжню натуру? Як це вплине на ставки? Чи втратимо ми спонсорів? І чи є вони в нас узагалі?.. Ні, я напевно відчуваю, що є... принаймні були.

Звісно, Піта кинув тінь на наше зоряне кохання. Чи ні? Оскільки він не видав мене, можливо, ще не все втрачено. Може, якщо я вдаватиму веселість, люди подумають, що ми спланували все разом.

На небі з’явилося сонце, і навіть крізь густу завісу гілок воно здавалося надто яскравим. Я намастила губи заячим лоєм і намагалася не збиватися з дихання, але все марно. Минув усього один день, а мій організм повністю зневоднився. Я напружила мозок і силкувалася пригадати все, що мені відомо про пошуки води. Вода завжди тече вниз, отож рухатися вниз — не так уже й погано. Якби ж я натрапила на якусь стежину чи наскочила на буйну зелень, це б обов’язково допомогло. Але час минав, а нічого не мінялося: похилий спуск, ті самі птахи, ті самі дерева.

День котився до вечора, і я визнала, що в мене неприємності. Ті три краплі сечі, які я спромоглася вичавити з себе, мали темно-брунатне забарвлення, голова просто розколювалася, а язик пересох і відмовлявся зволожуватися. Яскраве сонце засліплювало, тож я одягнула темні окуляри, але зрозумівши, що від них тільки гірше, заховала їх назад у наплічник.

Десь по обіді мені здалося, що я врятована. Я натрапила на кущі з ягодами і поквапилася зірвати смачні соковиті плоди, але, підносячи їх до губ, встигла уважно роздивитися. Я думала, що це чорниці, але вони були іншої форми, і коли я розчавила одну з ягід, із неї потік криваво-червоний сік. Я не знала цих ягід, можливо, вони і їстівні, але швидше за все, це якийсь підступний трюк продюсерів. Навіть інструктор із рослин у Тренувальному Центрі вчив нас не їсти ніяких ягід, поки ми на сто відсотків не переконаємося, що вони безпечні. Я й сама чудово це знала, але спрага позбавила мене сили волі.

На мене почала навалюватися втома, але не та, що зазвичай настає після довгого ходіння. Я відчула нагальну потребу зупинитися й негайно відпочити, хоча й знала, що єдині ліки від цього, — продовжувати пошуки. Я вирішила спробувати нову тактику — вилізти якнайвище на дерево й роззирнутися навкруги. Може, десь є ознаки води. На жаль, в усіх напрямках було одне й те саме — нескінченні ліси.

Я вирішила рухатися, аж поки не стемніє, і йшла і йшла, доки не стала перечіплюватися через власні ноги.

Цілковито виснажена, я знову залізла на дерево і пристебнулася паском. Апетит пропав, але я смоктала заячу кісточку просто так, щоб щось робити. Настала ніч, заграв гімн, і високо в небі з’явилася фотографія дівчини, вочевидь, з Округу 8. Тієї, котру добив Піта.

Страх перед зграєю кар’єристів — мізерний у порівнянні з пекучою спрагою. Окрім того, кар’єристи пішли в протилежний бік, та і їм також треба колись відпочивати. З такою нестачею води їм доведеться вертатися до озера, щоб наповнювати фляги.

Попередня
-= 53 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

anonymous14921 01.11.2014

Класна книга


anonymous14921 16.09.2014

Чоткий фільм:)


Додати коментар