Слава ЗСУ!

— Ношу, мамо! — Аліна дістає з-під футболки срібний ланцюжок із кулончиком у формі сонечка.

Мама точно не при собі. До чого тут сонечко?

Ірина подарувала його доні, коли тій виповнилося сім Сказала жартома, що це оберіг, і чомусь взяла з дівчини тверду обіцянку його ніколи не скидати, навіть у ванній. Аліна завжди дотримується обіцянок.

Усередині сонечка була порожнеча. От Ірина й заповнила її оберегом, зробленим за бабусиним рецептом. Аліна любила чіпляти на себе всілякі брязкальця. Однак сонечко ніколи не скидала і цілком підсвідомо ховала його від сторонніх очей під одяг.

— Доню, пообіцяй мені, що в жодному разі, ні за яких обставин його не скинеш, — благала Ірина.

— Обіцяю.

— Навіть у душі?

— Навіть у душі.

Треба поговорити з татом. У мами дійсно якісь проблеми.

Вони ще декілька хвилин потеревенили про те, про се. Аліні вдалося трішки й розвеселити маму. Та навіть пішла у ванну поправляти косметику на обличчі. Забринькав «Океан Ельзи» з мобільного мами. Телефонував тато. Ірина поспіхом зібралася й пішла, ніби встидаючись того, що тільки-но істерично ридала, чи боялася, що донька почне про щось випитувати і їй доведеться виправдовуватися. На прощання поцілувала Аліну і прошепотіла:

- Доню, знай, якщо тобі буде потрібна порада, чи допомога, або потреба з кимсь просто поговорити, без причини, я завжди поруч.

Аліна у відповідь тільки ствердно кивнула головою. Мата ставала якоюсь геть іншою. Та крига непорозуміння між ними, що стільки літ наростала, множилася й готова була перетворитися на вічну мерзлоту, зникла. Так інколи після ЛЮТОЇ й довгої зими приходить весна. Звечора гуляє віхола, тріщить мороз, а на ранок раптом всім своїм єством відчуваєш — прийшла весна. Повітря пахне нею, небо дихає нею, природа марить нею. Падають із неба перші теплі сльози весни, зрошують щедро землю, та проганяють геть і віхолу, й морози, та випроваджують до наступного року зиму. Так і в них із мамою. Крига скресла.

Мама пішла. У майстерні приємна прохолода від кондиці-онера, трішки незвична, чужа. Вона заповнює ледь чутним ше-потінням весь простір кімнати, згори донизу. Дівчина підходить до мольберта. Торкається кінчиками пальців полотна і відчуває, як усередині починає наростати трепетна й гаряча хвиля, готова в будь-який момент вирватися на волю й пролитися веселкою фарб і звуків. Десь ззовні починає лунати музика. Гомінка і тиха водночас, насичена густиною барв і разом із тим ніби розірвана хвилями гірських шпилів. Там за вікном хтось грає на флоярі, терпко й зачудовано, ніжно і стрімко... Музика гір звучить над містом, розповідаючи йому про шпилі, що підпирають небо, про бистрі потічки, про густі ліси, про мочари і про світ, який населяють, очевидно, не тільки люди.

Аліна обережно, щоб не сполохати чар музики, відхиляє штору й визирає у вікно. На теплій поверхні дахівки стоїть Кажан у півоберта до її вікна та, закривши очі, грає, ніби вправний митець, виписуючи барви своєю флоярою, напов-нюючи світ звуками і втіхою.

У грудях дівчини шалено калатає серце. Та хвиля, що так стрімко наростала всередині, стає ще більшою і нарешті за-полонює собою все її єство. Аліна тремтячими руками бере

до рук пензлик, відкриває фарби, вона вже не надежить собі. Той шал, той азарт, музика, які заполонили її ізсередини й підперли зі всіх боків, раптом стають цілістю і виливаються на полотно. Аліні зостається, мов на дитячій розмальовці, обвести, зафарбувати ті лінії, ті образи, слова, звуки які вихлюпнула її уява. Аліна диригує пензлем, а флояра то сполоханою пташкою, то Жар-птахою звучить зовсім порух, краючи серце, напоюючи його цілющою водою. Аліна заглиблюється у світ фарб та образів, а музика флояри переплутується з музикою літнього дощу, тихого і погідного.

Ірина дивиться на ніч через вікно своєї спальні. Дощ. Тихий, рівний, літній.

«Мов кожна його стежечка до землі пестливо вирівняна!» — вривається спогад.

Василь пригортає дружину до себе й палко шепоче:

— Чуєш, кохана, як співає цей дощ, мов музика флояри.

— І я, здається, знаю, хто на ній грає, — ледь чутно шелестять Ірині губи.

Вона знає хто. Однак цього разу щось пішло не так. Її донька не була схожою ні на закохану дурепу, ні на перелякану до непритомності. Навпаки, вона відчувала в Аліні силу і впевненість у собі, набагато більші, ніж колись мала сама. Аліна набагато сильніша за неї, за її матір, навіть за бабусю. Поруч із донькою та нею завжди був люблячий батько та справжній чоловік. Наразі зрозуміло одне — Аліні поки що той, з двома душами, байдужий. А вона йому? З огляду на дощ — ні! Вони зустрілися. Вона певна, що зустрілися. І де? Сила землі та неба — там, де небо заступають кам'яні вершини будівель і його майже не видко, а під ногами замість трави, квітів та роси, — штучна дорога. Що він робить у цих джунглях із бетону та асфальту? Те ж саме, що травниця-знатниця, очевидно. Втікач, як і вона? Та це не її Гонихмарник — Ірина знає напевне, це — чужинець. Її залишився в тілі Ігоря, майже замкненим і безвільним.