Слава ЗСУ!

Нарешті приїхав «пазик-тазик», так ніжно називає авто-бус Сергій. З пазика сиплеться пилюка чи то від дороги, чи то від старості. Водій дуже чемно попередив пасажирів, що вхід через передні двері, бо задні нібито ще при других совітах зламалися. Та ліпше би він того не говорив. Бо таки більша частина пасажирів зателепалася до салону пазика через задні двері, включаючи гоп-компанію Кажана. Запакувалися, поїхали.

Краса Карпат завжди вражала Аліну. їй здавалося, що тільки тут вона може дихати на повну силу. Це так, ніби у твоїх легенях відкриваються до пір незвідані шлюзи і туди щедро, разом з ароматом сосен, вливаються ці гори — сильні й величні, красиві й неповторні. І ти відчуваєш, що ти тут не лише гість чи не просто гість... Ти — частина того, що люди називають природою, і гори вже давно жили в тобі, снили, марили тобою чи ти ними. Ти можеш тільки прийняти їх щедрі обійми, навчитися жити в них. Але в жодному разі не старайся пручатися — бо тоді вони тебе задушать в обіймах.

То вгору, то вниз біжить гірська дорога. Гори, краєвиди, люди, села, худоба. Наразі їдуть мовчки.

Біля мосту через річку Дземброню зійшли. Світланка по-чинає скиглити. Босоніжками намуляло ногу, іде шкутиль-гаючи. Хлопці розділили немаленький багаж красуні. По-чинається підйом до гори, файна робота для ніг та легенів. На дорозі досить багатолюдно. Одні вгору, інші вниз. Прав-да, через черепахуватість Світлани гурт Кажана всі обганя-ють. Сергій і далі продовжує вперто всіх тішити різними історійками, вже з життя гуцулів. Додибали до полонини, трішки перепочили. Світлана мало не плаче. Нога розпух-ла, косметика на обличчі сповзла. Вигляд у дівчини кеп-ський. Ось тобі й початок падіння!

— Якого дідька Кажан потягнув її із собою, — зі злістю говорить Морва. — Я його попереджала. Для такої цяці — море, пальми, пісок згодиться, та не гори! Тільки всіх за-тримує. Це ж тобі не подіум, щоб дефілювати. От, блін горєлий. Прийдеться таки ставати на ночівлю ще завидна.

Ой, здається, Аліна знає, для кого ця вся вистава, що ма-ла стати мелодрамою чи, принаймні, драмою, але цього разу результат, здається, буде геть неочікуваним для режисера. Тому що те, як поведе себе жінка, хай навіть найпередбачуваніша, в екстремальних умовах, спрогнозувати важко. Бо це — жінка!

Із такою ногою вона далеко не зашкандибає, це факт. За-вернули до лісу, вирішивши тут заночувати. Сергій направ-ду добре знає цю місцину. Поблукавши хвилин двадцять, вийшли на гарну простору галявину. І ось вправними руками хлопців ставляться намети. Петро, який цього не вміє, — сам так сказав, бо вперше в горах, — допомагає, чим може.

— Йой, як то можна жити у Львові й не бути ні разу в Карпатах, — здивовано раз по раз вигукує Морва.

Узагалі Петро поводить себе, мов мала дитина, тішачись із кожної дрібнички, фотографуючи кожну комашку і кожну ромашку на свій цифровик. Що вже казати про краєвиди і гори! Всіх тільки тішить така радість хлопця, і всі стараються вибрати для його майбутніх світлин найкращу тему.

Світлана манірно вмостилася на свій переповнений всякою-всячиною наплечник. Закотивши карі очі до неба, безперестанку скиглить, нарікаючи на занадто криві дороги, нерівні гори, комашню, яка лізе в очі... Світланина нога насправді сильно розпухла, мабуть, туди потрапила інфекція. Кажан витягнув аптечку і заходився біля пораненої пташки.

— Ой, у тебе такі сильні, мужні руки, сонечко. Мені вже від одного твого дотику стало легше, — щебече кокетливо Міс Бенефіс.

Аліна з Морвою перезирнулися, пирснули від сміху й за-ходилися виймати з наплечників харчі. Всі дуже голодні. Морва зізналася, що стерпно готує. Данило розпалив багат-тя. Сергій показав місце, де тече холодне цілюще джерело із солодкою смачною водою. Він направду чудово знав ці міс-ця. Вода в казанку вже починала булькати... Кажан досі панькався зі Світланою. Та наполягала на масажі ступні і була категорично проти вливання на її рану зеленки чи, борони Боже, йоду. Оскільки ці засоби псують шкіру, а їй, як моделі, це зараз ні до чого. Аліну, яку спочатку навіть тішила така кокетлива поведінка красуні, це починало дратувати.

— Кажанчику, солоденький! Ну, будь ласочка, не йди. Потримай свою долоньку в моїй, мене так ніжка болить.

Не витримує Морва:

— Слухай, Свєт! А якого дідька ти з нами в гори поплен-талася, щось я не второпаю? Я ж тебе попереджала — гори не подіум.

— Як це? Я люблю гори. А тобі шо до того?

— Та ніц. Любиш гори? Уперше чую! Тільки ось у таких пантофлях, — і вона тикає пальцем у розшиті бісером дуже дорогі босоніжки Світлани на височезній шпильці, — і по львівській бруківці ходити небезпечно, не те що в горах.