Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Гонихмарник

У тон їй продовжує Морва:

— Чоловіки — така рідкість, Алінко! їх слід берегти! Марнота марнот, хлопці! Моя мама це частенько повторює, глузуючи з тата! То з якогось старого фільму цитатка, га?

На Смотричі, майже на вершині, є печера. Добрий прихисток від вітру. Тут лишаються на ночівлю.

Сергій розповідає всяку всячину, як завжди. П'ють чай, і тиха розмова переходить у трішки романтичніше русло. Кажан не зводить з Аліни очей. І цього вже навіть не приховує. Та й Сергій, коли веде свою бесіду, то так, ніби це все розповідає лишень для неї. Морва підштовхує Аліну в бік, киваючи очима то в бік Кажана, то в бік Сергія. Аліна навіть випадково старається уникати зустрічі з поглядом першого. Вона витримає.

Зоряне небо над горами в безхмарну ніч — це правдива насолода. Ніби кожну свічечку-зірку хтось дбайливо засвітив, так пестливо виглядає цей зоряний калейдоскоп над головою. Зірочка до зірочки, свічечка до свічечки.

— Десята година. Агов, товариство! Час іти спати, — виносить вердикт Сергій.

— Ага, — каже Морва, — тільки нам Аліна розкаже казку на ніч. У неї просто суперказки. Даниле, скажи! Алінко, будь ласочка. Особливо для тих, хто ще не чув.

Чотири пари очей дивляться на неї, й Аліна без зайвих слів, що не знаю, не хочу чи дуже втомлена, розпочинає свою оповідь. Казки тут, під таким небом, народжуються легко:

— Давно це було чи недавно, та на нашій-таки землі жив- поживав дуже заможний Ґазда. За яку роботу тільки не брався — йшло на лад. Одружився той Ґазда на найвродливішій дівчині в околиці. Файнішої, ніж Марічейка, не було над всі гори. Тонкий стрункий стан, блакитні оченята, бровенята, мов крилята галки, густе шовковисте волосся. Не довго думали батьки дівчини, чи видавати донечку за багатого Ґазду. Не зважали на сльози Марічейки, яка любила всім серцем бідного вівчаря Іванка. Були то такі часи, що проти волі батьків не наважувалися йти, росли ж бо в послуху та повазі до старших. Поплакала-побідкалася Марічейка і подала рушники сватам. Тільки попросила Господа Всевишнього, щоб змилувався над неї й не дарував їй дитини від нелюба. Коли не може мати дітей від коханого, то від нелюба тим паче.

Хто зна, чи почув Господь прохання красуні, та родина була бездітною. Марічейка у вільні хвилини блукала горами, розмовляючи з деревами та травами, часто забрідала на полонину до свого Іванка, де він пас отару. Там вона, заховавшись, тишком-нишком слухала його флояру, яка співала так солодко, краячи серце, і розповідала про їхнє кохання горам. А Іванко так і не оженився. Продовжував любити свою Марічейку.

Ґазда ж милувався своєю найфайнішою у світі жоною, яка була тільки його. Принаймні, він так вважав, бо звик все вимірювати власністю, а ще вагою та кількістю грошей.

Одного разу поїхав Ґазда до міста на ярмарок. Скраєчку базару, майже при вході, розклавши свій нехитрий скарб на землі, дідок худенький, маленький, з довгою аж за пояс сивою бородою, безжурно грав на флоярі. То він так принаджував покупців до свого товару. На вицвілій від часу та потовченій міллю вереті лежали палиці з людський ріст, щось схоже на слимакові хатки й дерев'яні горнята.

Ґазда скоріше із цікавості й через те, що вперше бачив тут цього старого крамаря, підійшов до дідка. Дід, побачивши потенційного покупця, лишив флояру в спокої.

— Прошу пана купувати мій скарб! — запопадливо загудів старий.

Ґазда пихато, мов індик, випнув свої груди, потім гонорово огледів такий собі крам старого і поважно вичавив із себе:

— А що се за палиці у тебе, добродію?

— О, то не прості палиці, паночку красний! То є палиця для заклинання дощу, зроблена з борщівника, — і старий тицьнув у руки ґазді палицю.

— Ото, бачите, коли довго нема дощу, берете сей посох, виходите на поле, підносите його над собою, промовляючи: «Іди-іди, дощику! Зварю тобі борщику». Коли бажаєте зливи, то говорите: «Зливою, не дійницею — над моєю пшеницею!» А коли хочете тихого ладного дощу, то слід проказати: «Дійницею — над зливою, над моєю родиною щасливою!»

Ґазда підозріло крутить «посохом дощу» перед носом старого, але не встигає нічого вирішити, бо старий тицяє йому в іншу руку щось схоже на слимакову хатку.

— Ото, панцю любий, дуже файний чарівний інструмент. Дудулька. Зроблено її з лебединого горла. Щоб ваша жона чи любаска вас вночі сильніше кохала, ви на сон їй заграйте на цьому інструменті, і самі зобачите, що буде, — улесливо, зазираючи в очі Ґазді, промовляє вправний дідок.

Це дуже зацікавило хтивого Ґазду. Він вертів у руках дудульку, та дмухнути в неї не наважувався. А що, коли се правда й зачнуть збігатися дівки та молодиці зі всієї околиці? Дідок на це не зважав і показав Ґазді, як слід на ній грати. Мелодія була гидка й дратівлива. Але то на слух мужа, хто зна, що там у голові в тих немудрих жон. Уже точно розуму менше, ніж у Ґазди. Поки пан отак роздумував про дудульку, дід часу не марнував. Завертів-закружляв перед носом Ґазди дерев'яними кухликами.

Попередня
-= 62 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 4.

Останній коментар

Jen 09.03.2022

Рекомендую


Дарія 06.02.2022

Хотіла написати переказ а текст зовсім
інший не рекомендую


Еней Олійник 24.06.2021

дуже крута книга реломендую


Додати коментар