Слава ЗСУ!

Рушають у путь. Відділяючись від табору, ще довго чують набридливе скавуління Світлани і бубоніння чоловічих голосів.

З півгодини рухаються мовчки. Сергій вирішує йти довшим маршрутом, більш пологим, однак цікавішим, на його думку. Усі погоджуються. Усю свою увагу переключають на гори, врешті-решт вони тут заради них. Добираються до стаї на полонині. Тут наймані пастухи з травня до середини вересня по угоді з громадою села Дземброня пасуть худібку. Роблять сир, бринзу, вурду. Товариство із задоволенням поповнює продовольчий провіант і далі в дорогу. Пастухи продають стільки бринзи і вурди, що кожен із туристів принаймні по півкілограма ще й привезе додому тої смакоти.

Громада рухається впевнено і в гарному темпі. У Сергія після ситного перекусу бринзою розв'язується язик, і він закохано починає розповідати історію кожного камінчика, який зустрічається дорогою, роблячи ліричні відступи у вигляді екскурсу в історію флори та фауни, які заселяють ці гори. Дорогою натрапляють на групу скель, які гуцули називають «церквами», здалеку вони направду нагадують бані церков. Краса неймовірна.

— Природа навитворяла таких химер із каменю, що навіть наймайстернішому скульптору і за сто життів не вдасться таке відтворити, — дещо з пафосом говорить Сергій.

Коли вони нарешті видряпуються на вершину Смотрича, шалений вітер радо зустрічає їх, майже збиваючи з ніг. Вітається наполегливо та голосно, із завиванням: «Добр- г-о-о-о-о дня-я-я!» Таке відчуття, ніби вийшов зі спокійного тихого помешкання і потрапив в обійми вертлявого торнадо. Аж дух перехоплює.

— Та тут можна спокійнісінько лягати на вітер, і він тебе навіть трішки поколихає, якщо буде лагідним. Недаремно цю гору називають Домівкою вітрів, — жартує Сергій.

— Так, заради такого вітру варто було сюди пхатися, — говорить Данило.

Вони на вершині.

— А ось і Вухатий камінь, — плескає в долоні Морва, — загублене вухо велета, ґазди Силуна з твоєї казки, Аліно! Коли Карпо його волочив, то, певно, відірвалося.

Сергій, не розуміючи, про що вона, тільки здивовано кліпає очима і провадить науково виважену лекцію про походження цього каменя.

Аліна не чує хлопця. Вона дивиться на божий світ, який відкривається перед нею. Перехоплює подих від побаченого! Врода гір дражнить тебе і закохує, вливаючи в тіло через неймовірну енергію південного вітру, який тут сьогодні владарює, натхнення, радість, бажання жити і кохати... І ти, мов той ісландський мох, про який так захопливо розповідає Сергій і який виживає тут на горі і не тільки виживає, а навпаки — розкошує. Аліна розкидає руки й відчуває лагідні поштовхи вітру в руки-крила. Можна полетіти, якщо захотіти, і ту красу побачити згори. Співзвучно з вітром в Аліні закручується маленький смерч, що готовий вирватися на волю, тільки дозволь йому — і полинеш разом із вітрогонами понад горами й плаями. І вона не знає, з чого проростають слова в ній, і говорить їх дівчина, майже перекрикуючи вітер, бо їм стає затісно в голові:

— І любиш цю землю зігріту

і сонце, що тихо встає.

Обличчя південного вітру

так схоже мені на твоє.

Чийсь сильний голос підхоплює її слова:

— І хто він, цей вітер, і звідки?

Куди за собою він зве?

В обличчі південного вітру В

пізнаю я тільки тебе.

Аліна озирається на голос. То Кажан. Вітер скинув із її голови бандану, і волосся ореолом кружляє над головою, мерехтливо створюючи зелено-русявий вінок. Блакитні очі юнки тут під небом зливаються з ним, і такий простір і глибина в них, що так і кортить пірнути в це небо й більше не вертати. Бо хіба є у неба дно? Хлопці стоять збентежені, повідкривавши від здивування роти, приголомшені побаченим та почутим. Дівчина була ніби чужа і разом із тим така рідна, невід'ємна частинка сонця, неба, гір, вітру, заплутаного в її волоссі.

Очі Аліни зустрічаються з очима Кажана, і вона читає в них те, про що донедавна мріяла. Щоб коли-небудь хтось дивився так на неї. Так дивиться тато на маму, коли вона зриває квіти чи миє посуд, коли вона читає свій жіночий роман чи коли йде вулицею у вечірній сукні. Коли вона лежить хвора, нещасна, зболена, з температурою, коли плаче від горя чи сміється від втіхи... Кажан дивиться на неї так. І від цього ще гірше. Чи може покруч кохати? Чи можна покохати вивертня? Вона не знає, вона вже нічого не знає. Аліна відвертається, продовжуючи роздивлятися світ навколо себе.

Кажан таки вмовив Петра залишитися в ліску зі Світланою.

— Бідний Петрусь, — поспівчувала Морва.

Сергій винувато дивиться на Аліну:

— Вибач.

— А ти тут до чого? То його вибір! До того ж він вперше в горах. Думаю, для нього достатньо саме такої короткої подорожі, бо до Світланиних ридань могли додатися скигління Петра, — трішки іронічно відповідає Аліна.