Слава ЗСУ!

Остання крапля — Аліна на Смотричі, мов ангел у зеленому вінку з її волосся, а за спиною крила, зіткані з південного вітру. Хто сказав, що ангели мають бути білими? Он, Світлана, білявка, красива, мов порцелянова лялька, і така ж пуста, з посірілою від самозакоханості душею.

Усе. Кінець! Загинув. Пропав. Без Аліни він жити не зможе!

Кажан зателефонував після приїзду з Карпат Юркові. І ось вони тут, стоять на Вершині світу. Кажан відчуває, що починає задихатися через брак кисню, і навіть втішений із цього, адже це тільки притуплює біль, що ятрить його душу. Біль розриває зсередини на шматки, душить, йому болить. Як вона дивилася на нього? Мов на найбридкіше створіння, котре лише своїм існуванням отруює довколишній світ. Вона побачила його справжнього. Інколи таке траплялося. Він ще не навчився бути обережним, бо є такі люди, яких Гонихмарник не відразу відчуває. Та їх так мало. Однак навіть ті, особливі люди не вміють їх розрізняти, його й Гонихмарника, для світу вони залишаються одним цілим — дводушником. Та лише не Аліна... Там, у лісі, коли він розганяв хмари, роблячи добру погоду для подорожі, вона побачила його. Ні, не його, а відразу двох в одному тілі, якимсь чином розділила їх. Батько переконував, що на землі є лише кілька людей, які можуть це відчути і немає таких, що вміють розрізняти. Батько помилявся. «Не хочу я знати, що ти таке! Для мене ти навіть гірше від покруча чи яничара» — кинула вона в очі йому. І в голосі, і в погляді мала стільки ненависті та огиди, що Кажанові навіть на мить здалося, що він спопеліє.

— Як воно, хлопче, бути на місці жертви? — запитує серйозно і якось задоволено Юрко.

Голос звучить десь глибоко в голові. Вони ось так завжди тут розмовляють.

— Паскудно.

І — От і добре. Місію виконано. Я хочу, щоб ти вповні наплодився тим, що відчували ті дівчата, жінки, яких ти за-

лишав. Що, боляче? Та і це не найгірше. Тобі від сьогодні доведеться жити з тим болем. Бачиш, яке тут сьогодні небо. Спеціально для тебе. Жодної хмарки. Воно...

— Як її очі.

— Так, як її очі. І ти змушений будеш кожного дня, зазираючи в небо, згадувати її. Як тобі таке?

— Я перестану виходити на вулицю вдень.

— Думаєш, вночі буде краще. А місяць?

—- Талалайко. Звідки ти про нього знаєш? Ага — робота така! Я ненавиджу тебе, Юро! Ти знав, що так станеться. Ти все знав.

— Ні, не знав. Сподівався. Нам пора вертати, а то твоє тіло не витримає тут довго.

— Зачекай. Якщо я програю, ти обіцяв сказати, що маю робити натомість.

— Ти вже сам все зробив. Чи то Аліна все зробила за нас.

Відчуття від того, що бракує повітря і він задихається,

не минулося й у майстерні. Він лежав на ліжку, притулившись до стіни, за якою знаходиться Алінина майстерня. Йому вчувається дзвінкий веселий сміх, хоча майстерня дівчини порожня. Він марить нею... Кажан розуміє — він знайшов її. Ту, кого Майстер називав Маргариток), Орфей Еврідикою, Амур Психеєю. Але він осоружний для неї, покруч. Як із цим тепер жити? Хлопець задихається.

Несподівано деренчить мобільний. Найменше хочеться зараз із кимсь балакати. Та той, хто телефонує, дуже настирливий. Кажанові від цього деренчання стає ще гірше. Заставив себе встати з ліжка і взяти телефон у руки. Двадцять пропущених дзвінків. П'ятнадцять від Світлани. Не розуміє української. Як вона його дістала. Та ж сам і винен. Попереджав його Юрко. Боже, як вони його всі дістали. Телефонує тато. Нагадує, що вони завтра на два тижні їдуть У Крим, термінове замовлення. Прекрасно. Робота, груба, важка, — те, чого зараз він потребує найбільше, щоб пересилити біль або навчитися жити з ним.

3. Сліди не на піску

Хтось ударив без жалю по серці моїм, —

І забилося серце в вогні золотім...

І посипались іскри ясні,

І в дзвінкі обернулись пісні.

Олександр Олесь

Позавчора повернули з Волині. Супервідпочинок: нарешті направду корисні мамині повчання, шикарна риболовля з татом. Рибу ловили, сперечаючись, чия більша, а потім відпускали. Багато говорила з мамою про трави, Аліна навчалася на практиці. Також багато сперечались із мамою на вже відому тему. То стара традиція, як каже тато, — посперечатись. Заїжджали на сільський цвинтар. Ігоря не зустріли. Мама ж, як завжди, нервувала. Чи є від чого?

Після відпочинку Аліна відчуває шалений приплив енергії. Почала писати нову картину. Виписуються якісь неймовірні образи. Серед літа вилилася на полотно зимова ніч, десь на загубленій лісовій галявині. Дивно нахилені одна до одної дві сосни. Вони чи то обнімаються, чи то насправді войовниче штовхаються. Розібрати не можна, тому що тіла їх вкриті білим саваном безнадії, наміткою снігового спокою. Крижана зимова химера витає над лісом сніжницею. А сніг сипле та сипле, засипаючи ліс і цю печальну пару. Що це? Її внутрішній світ, який замерзає чи, навпаки, прагне весни?