Слава ЗСУ!

— Сумнішої оповіді ви не знайдете, ніж про любов Ромео і Джульєтти.

Петро ж відповідає Всім маминим уявленням про порядного хлопця. Охайно підстрижений, акуратно, без закидонів одягнений, завжди приємний у спілкуванні, дбайливий, чемний, вихований. До речі, мама Марти також «тащиться» від Петра: уважний, порядний, запопадливий і бла-бла- бла. Якби не халепа з Гонихмарником, тобто мамині фобії (і не лише мамині) щодо цього, плювати Аліні і на Петра,

і на думку мами. А тут не буди лихо, доки в хаті тихо. Осо-бливо знаючи мамину круту вдачу.

Петро з Аліною здебільшого розмовляють про Марту. Марті трішки ліпше, слава Богу. А ось Агнеса Петрівна зовсім змарніла, важко на неї дивитися. За Мартою постійно хтось слідкує — пані Агнеса, Петро, медсестри. Навіть уночі. Наразі — активна реабілітація. Лікарі переконують: час — найліпший лікар.

Батько Марти так і не провідав доньку. У його теперішньої дружини жахливий токсикоз — тож здоров'я майбутньої дитини важливіше, ніж здоров'я майже втраченої. То слова другої дружини, сказані пані Агнесі телефонічно.

Петро ходить, мов у воду опущений. Очевидно, не всю правду розповідає Аліні. Вона не випитує, хлопцеві й так не солодко. Аліні лікарі і далі забороняють заходити до Марти — щоб не викликати погіршення ситуації.

Уночі наснився дивний сон. Вона в Темній вежі. І знову бездумно блукає нею, відчуваючи, що її тут вже не наздога-няють, а просто підстерігають, мов здобич. Та цього разу вона чомусь не боїться. Аліна стоїть перед закритими дверима. На них величезними червоними літерами дбайливо виведено: «Alea jacta est». Вона штовхає двері вперед, вони легко піддаються. .. Що там? Ранок, у шибку вікна стукає Сашко: — Прокидайся, сонько!

Аліна накручує кола стадіону, тримає темп, у вухах шумить вітер. На правому кросі розв'язалась шнурівка. Зупинилася. Відступила з доріжки на траву, щоб не заважати іншим. Подвійний вузлик, як вчив тренер Єгор Вікторович. У вухах зателенькали дзвіночки. Якого милого?

— Сервус, Аліно! — чує над собою чийсь незнайомий чоловічий голос.

Аліна підводиться, озирається. Перед нею стоїть юнак, той самий «стадіонний», зодягнений у біле.

Той, що носить біле, — мимрить собі під ніс. Вона

не здивована, але трохи збентежена.

їй Що? Не зрозумів? Мене звати Юрко, — він простягає їй руку для вітання, Аліна розгублено простягає свою у відповідь.

Долоня хлопця м'яка і тепла.

— Будеш насіння? — чемно перепитує юнак, виставляючи перед нею торбинку, до половини заповнену насінням гарбуза, і приязно посміхається.

Аліна заперечливо хитає головою.

— У мене до тебе розмова, — пильно вдивляючись в очі дівчини, говорить спокійно, буденно хлопець, мов до давньої приятельки.

Очі юнака дивно мерехтять чи то смарагдовим, чи то волошковим світлом. Так і не скажеш напевне, якого вони кольору.

Трішки не по собі від того мерехтіння. Юрко показує рукою на трибуни:

— Може, присядемо? Поговоримо! Будь ласка.

Аліна стинає плечима і йде слідком. Чи на щось подібне вона очікувала? Ждала, коли він врешті наважиться, і трішки боялась. Аліна, здається, здогадується — хто він. Давненько вона не бачила Юрка на стадіоні, після Карпат, здається, лише один раз.

Аліна трохи нервово глипає в бік хлопця. Може, закластися з ким завгодно: під його блакитною бейсболкою — світле волосся. І вже її фантазія домальовує під теніскою хлопця двійко сніжних крилят. Звуки дзвіночків продовжують лунати у вухах. Татко колись у дитинстві казав, що вони теленькають тоді, коли поруч пролітає янгол.

На трибунах порожньо. Вони сідають на верхній ряд. Кілька секунд Юрко сидить мовчки, немов збирається з думками. Аліна втупилася очима у свої кроси і чекає, що він їй скаже. Видається, розмова не буде простою.

— Приємно з тобою врешті познайомитись офіційно, Аліно. Дещо про тебе вже знаю, дещо зараз дізнаюсь. От, наприклад, знаю, що дуже любиш читати Борхеса. Пригадуєш його притчу «Пекло»? «Через багато років Данте вмирав у Равенні, зневажений і самотній, як кожна людина. Уві сні Господь відкрив йому таємний зміст його життя та праці; зачудований Данте взнав нарешті, хто він є, і благословив свої скорботи. Легенда оповідає, буцімто, прокинувшись, він відчув, ніби отримав і втратив щось незмірне, щось таке, чого ні віднайти, ні навіть розпізнати, бо машина світу надто складна для людського розуму».

Юрко дивиться уважно на неї, Аліна продовжує мовчки вивчати шнурівки на своїх кросах.

— Тільки, будь ласка, не вдавай, що не розумієш, про що я. Гарна робота, Аліно. Це я про Сашка. Я був певен — ти впораєшся. Звірові вернула людську подобу. Дякую! Відділила світло від тіні. Змушений попередити — не варто рухатись далі. Тобто туди, куди зібралась. Машина світу надто складна для людського розуму, Алінко. Навіть для такого гострого, як твій.