Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гонихмарник

— Я вас не розумію? — вичавлює із себе Аліна. Вона нарешті відклеює свої очі від взуття.

Що означає — впоралася? І чому не рухатися далі? І як він знає — куди вона зібралася рухатися, якщо вона не зовсім певна? Не наважується запитувати, бо й сама знає відповіді. Вій читає її, мов відкриту книгу. Це обурливо, як це обурливо.

Вони сидять поруч. Вона заплела руки у вузол і пильно дивиться на хлопця. Уже Юркові стає трішки ніяково. Він не може прочитати жодної її думки, вона здогадалася, що він буде знову пробувати і:

— А тепер і ви мене не розумієте. Правда, неприємно? Навіть янголам не все можна.

Юрко починає весело сміятися. Його сміх схожий на переспів дзвіночків, не можна не посміхнутися у відповідь:

— Я — не янгол! Забагата уява, навіть для художника! Насмішила ти мене. Я — друг. Друг Сашка, кожного, хто мешкає у цьому місті. Дуже сподіваюсь, що віднині твій також.

— Ні, не просто друг. Можливо, ти янгол нашого міста. Якщо в людини є янгол-хоронитель, то чому б і місту не мати його? Га? — мрійливо кидає Аліна.

— Якби ж то! Янголам — легше. їх ніколи ніщо не болить, вони лишень охороняють, стережуть, відвертають. Я ж не завжди це можу зробити, бо я — не янгол. Я — друг. Добрий друг. — Юрко уникає прямої відповіді.

— Гаразд, друже, розберемося з цим згодом! От що я тобі скажу. Друзі пізнаються в біді. Сподіваюсь, ти мені, друже, допоможеш, коли прийде час?

Він мовчить. На лавку, поруч із ними, опускається сірий голуб. І не чорний, і не білий. Юрко набирає в руку насіння і простягає на долоні птаху. Той скльовує все до останньої зернинки і відлітає.

— Не журись, насіння — не просмажене, лиш трішки підсушене, — знову вліз їй у голову, ненавмисне звісно ж. — Допомогти, кажеш?

Юрко дивиться на Аліну з легкою усмішкою на устах;

— Ти надто світла і добра для цього, а там, куди ти збираєшся влізти, забагато тіні.

— Тіні? Чому ж тоді ти нагодував птаха? Він не білий, і не чорний. Він — сірий! Ось ти сидиш на лавці, сонце світить на тебе і народжує тінь. Вона темна, але хіба то її провина? Хоч темна, але вона — твоя!

— Вона не винна — нормальний хід! — схоже, що Аліні таки вдалося вразити Юрка. — Що ж, розумію, відмовляти тебе від того, що замислила — зайва трата часу. Зі мною чи без, все одно наважишся. Тільки добре все обміркуй, пригадай до дрібниць, що тобі розповідала Ірина, твоя мама, з її досвіду, все, що знаєш і чого, як видається на перший погляд, знати не можеш.

Аліна встає з лавки. Він знає її маму. Так, і це також уже не дивує.

Дівчина згори вниз дивиться на Юрка. Він бере торбинку з тим насінням, що в ній залишилося, і кладе до кишені:

— Ще одне, — Юрко стає поряд із нею і зазирає пильно в душу. — Вважай, Аліно. Разом із водою не вихлюпни дитину. Не нашкодь!

Від того смарагдово-волошкового погляду в Аліни аж сльозяться очі, у вухах знову передзвін.

— Бувай, — він тисне їй руку і спускається вниз, прямуючи у бік виходу зі стадіону.

Аліна стоїть, зачудовано слідкуючи за ним, слухаючи, як той передзвін у вухах починає потроху віддалятися. На біговій доріжці Юрко зупиняється. Озирається:

— Щодо допомоги, друже! Я обіцяю подумати, — і вже собі під ніс шепоче: — Класна в Діда онука. Цього разу — то таки вона. Та, яку він не один вік жде. Має силу і про неї вже здогадується. Але хіба не можна без вивертів, Діду? Га?

2. Сліпе Кохання, Божевілля і Час

Радосте моя синьоока,

Моя радосте мила,

Як зоря, що високо

Наді мною спинилась.

Юрій Липа

Зателефонувала пані Агнеса. Лікар врешті дозволив Аліні провідати Марту.

У квартирі пахне ліками, вражає просто сліпуча чистота, мов у лікарні, і тихо та чомусь холодно, наче у домовині. Бр-р-р-р. Аліна аж наїжачилася від відчуття того, що в приміщенні тхне мороком. Марті не ліпше, вона це відчуває. Минуло три тижні, а медицина безсила, і стан хворої стабільно важкий. Дурні лікарські приписи. Мало б ставати краще від слова «стабільно», та чомусь робиться зле при слові «важкий». Агнеса Петрівна мов із хреста знята, лячно на неї дивитися. Марта напівсидить у своєму ліжку. Обличчя бліде, аж синє. Чорне волосся робить лице ще моторошнішим. Карі очі стали більшими і геть порожніми. Аліна сідає в крісло, біля ліжка. Під вікном стоїть сумний та посірілий від туги Мартин німець, тобто піаніно. Штори на вікнах чомусь щільно закриті, у кімнаті горить світло. Годинник на стіні лінькувато і ледве чутно відлічує нудні хвилино-секунди: «Не-так, не-так, не-так».

І справді — все не так...

— Привіт, Мартушко, — витискає зі себе Аліна, зібравши всю мужність у голосі. — Як ся маєш, подруго?

Попередня
-= 84 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар