Слава ЗСУ!

Юрко несподівано затинається на півслові. Якихось пару секунд вони мовчать. Знову дурнуваті загадки і почнеться одвічна маячня про машину світу, тобто заскладну для її розуму. Тьху! Аліна майже скорботно промовляє:

— Між мною, кажеш, і Дідом? Бачу, що вгадала. Ну, нічого — здається, всі пазли врешті складаються в картину. Та начхати зараз на це, і на тебе, і на твою машину світу! — Аліна майже кричить. — Верни мені Сашка! Чуєш? Якщо не можеш допомогти, то хоч підкажи — що робити? Бо те місце, де зараз Сашко, — страшнюче. Звідти рідко хто вертає. Як туди дістатися?

— Так, як туди потрапив Кажан, — спокійно відповідає Юрко, наче не чує її люті. — Я тебе попереджав про небезпеку. Душа твого Сашка розривалася між двома клятвами: даною Гонихмарнику і тобі. Біда з чесними людьми. Душа заблукала чи, проходячи очищення, заблукала. Уже й сам не знаю. Думаю, що не випадково.

— Не випадково? Думаєш? Ти ж усе знав. Скажеш, ні? Не ховай очі. Мені байдуже, що ви з тим пришелепуватим старим замислили. Поверни Сашка, а то... Бо я не розлючена, Юро! Поки що! Тільки трішки сердита і раджу мене не доводити. Запитую чемно, майже: «Якого милого ти сюди приперся, якщо і не думаєш допомагати?» Знову мені будеш байки про велич любові розповідати? — Аліна сердито свердлить поглядом Юрка.

Тому стає не по собі:

— Я не приперся, а прийшов! — майже виправдовується Юрко. — Допомогти фізично не зможу. Чесно, якби навіть і хтів, бо я не всесильний. А ось розповісти дещо корисне — запросто.

Аліна його лякає, Юрко поруч із нею почуває себе майже як перед Дідом. Яблуко від яблуні... Декілька секунд обдумує, як почати розмову:

— Було це дуже-дуже давно. Жила собі в одному українському селі родина характерників. Ніхто не знає, коли і як вона взялася, тільки та сила завжди передавалася в родинному дереві — від батька синові, з передвіку чи що. Могло бути в родині декілька дітей, та то байдуже, бо сила сама вибирала, кому дістатися. Ішов час, міняв карту світу, нещадно шматуючи її. Та для родини характерників нічого не змінювалося. Вони вірою й правдою служили князям, потім козацькому війську. Для таких усе є робота. А сила та велика й могутня. Певне, знаєш, хто такі характерники?

Аліна ствердно киває головою.

— Багато чого вони вміли. — продовжує Юрко. — Потрібний чоловік той характерник, особливо у війську. Навіть колись спеціальні школи для отаких обдарованих дітей організовували, щоб вдосконалюватися. Ти ж сама знаєш, мало мати талант — треба його вдосконалювати. Це зараз ваші вчені довели, що звичайна людина використовує лише чотири відсотки своїх психічних можливостей. Характернику при народженні відкривалося аж 20, а навчання цю цифру стрімко збільшувало.

Але зараз не про це. Так от, заблукав одного разу козацький загін із характерником Остапом в одному з поліських сіл. Там гріх не заблукати, навіть сьогодні. Ти ж знаєш! І характерницькі штучки не допомагали, бо в тих прадавніх лісах діяли свої закони і владарювали власні сили. їхали козаки, здавалося, добротною лісовою дорогою, і раптом вона просто щезла, розчинилася. Геть нічого не зміг вдіяти характерник Остап, сила його не слухала. Загін тиждень блукав пралісом, а вийти на дорогу чи хоч на котрусь живу душу так і не вдавалося. Ще щастя, що не потонули в болоті.

На сьомий день у лісі раптом почули ніжний прекрасний спів. Кинулися стрімголов вони на пісню і зустріли молоду вродливу дівчину. Аж роти повідкривали від побаченого. Русяве довге волосся, блакитні очі, чарівний голос. Правдива тобі мавка. Дівчина збирала чорниці і співала. Портрет дівчини тобі, Аліно, нікого не нагадує?

Юрко майже весело дивиться на Аліну і перечіплюється через її сердитий погляд:

— Красуня вивела загін із лісу до свого рідного села. Знесилені та зморені такою несподіваною вилазкою, козаки тиждень зализували рани. А характернику Остапу ну ніяк не йшла з голови ота дівчина-полісянка. Настав день від'їзду. Характерник Остап відмовився вертати додому. Попросив передати батькові, що згинув у болоті чи пропав, хоча знав — не повірить старий. Та знав й інше — і дня не проживе без дівчини. Хотіли козаки силоміць вести хлопця із собою. Та хіба з характерником таке втнеш? Перетвориться на кота чи сокола — шукай вітра в полі. Козаки допомогли своєму побратимові посвататися до юної полісянки Ярини. Як годиться, за звичаєм, може, не зовсім поліським, та щирим, українським. Козаків селяни вивели із села на центральний гостинець, і щоб повернутися назад і відраяти характерника Остапа, мови не було. Село зі всіх боків підпирав ліс. А поліська дорога — гонорлива та непередбачувана жінка — то з'являється, то зникає. Ось так. Зажив Остап зі своєю Яринкою в коханні та злагоді.