Слава ЗСУ!

Едард I

Гості вливалися до замкової брами річкою срібла, золота і блискучої криці. Їх було зо три сотні: кращих лицарів та значкових панів, піших та кінних охотників, а над їхніми головами вітер метляв на всі боки десяток золотих прапорів з увінчаним короною оленем Баратеонів.

Нед знав багатьох вершників. Осьде їхав пан Хайме Ланістер з яскравими, наче куване золото, кучерями, а онде — Сандор Клеган з жахливо обгорілим обличчям. Довготелесий хлопчина поряд із Клеганом був, вочевидь, кронпринц, а кривоногий коротун позаду нього — ніхто інший, як Тиріон Ланістер на прізвисько Біс.

А от товстий здоровань на чолі валки, оточений з боків двома лицарями у сніжно-білих корзнах Королегвардії, здавався Недові незнайомим… поки не зіскочив з огиря і не розчавив його у обіймах з добре знайомим ревінням.

— Нед! Яке щастя знову бачити твою морожену пику!

Король роздивився його з голови до п’ят і засміявся.

— А ти геть не змінився!

Якби ж Нед міг сказати те саме. П’ятнадцять років тому, коли вони їхали на війну здобувати престол, князь Штормоламу розбивав серця замріяних дівчат ясними очима, вродою чисто голеного обличчя та дужою м’язистою поставою. Шести з половиною стоп зросту, він височів над рештою людей, а коли вдягав обладунок і шолом, прикрашений оленячими рогами свого дому, то ставав геть схожим на казкового велетня. Силу мав теж велетенську, а за зброю обрав собі келепа з гострим дзьобом — такого важкого, що Нед ледве його підіймав. У ті дні за парфуми йому правив запах шкіри та крові.

Тепер за парфуми йому правили парфуми, а до велетенського зросту додалося не менш велетенське черево. Нед бачив короля востаннє дев’ять років тому під час повстання Балона Грейджоя, коли з’єднані сили оленя та лютововка поклали край домаганням самопроголошеного короля Залізних островів. З того вечора, коли вони стояли біч-о-біч посеред узятого приступом родового гнізда Грейджоїв, де Роберт прийняв знаки покори бунтівного князя, а Нед забрав його сина Теона до себе як заручника та вихованця, король наїв щонайменше три пуди ваги. Чорна і шорстка, як дротяна щітка, борода вкривала йому обличчя, ховала друге підборіддя і обвислі щоки, та не могла сховати черево і темні кола під очима.

Але Роберт був не тільки другом, а й королем Неда, тож Нед мовив:

— Ваша милосте, Зимосіч до ваших послуг.

До того часу позлазила з коней решта почту, і по їхні огирі та кобили побігли замкові стайнярі. Королева Роберта, Серсея Ланістер, увійшла пішки разом з молодшими дітьми. Караван, яким вони приїхали — величезний, двоповерховий, з промасленого дубу та визолоченого металу, запряжений чотирма десятками важковозних коней — не проліз у замкову браму. Нед став на коліно у сніг, аби поцілувати персня королеви, а Роберт обійняв Кетлін мов рідну сестру, якої давно не бачив. Тоді обидві сторони вивели наперед дітей, роздивилися, роззнайомилися і схвалили побачене.

Щойно належні вітання скінчилися, король мовив до хазяїна дому:

— Веди мене до твоєї крипти, Едарде. Маю віддати шану.

Нед любив його за це: за пам’ять про неї після стількох років. І без зайвих слів наказав принести ліхтаря. Королева почала була заперечувати: вони їхали зі світанку, стомилися та змерзли, от би спочатку відпочити й попоїсти, мертві можуть зачекати… але Роберт зиркнув на неї, брат-близнюк Хайме Ланістер мовчки узяв сестру за руку, і королева замовкла.

Вони спустилися до крипти разом: Нед і король, якого він ледве упізнавав. Донизу вели звивисті й вузькі кам’яні сходи. Нед ішов першим, несучи ліхтаря.