Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

Дані їхала слідом на срібній у супроводі пана Джорага Мормонта і власного брата Візериса, який знову сидів верхи. Після дня у степу, коли того змусили вертатися до халазару пішки, дотракійці глузливо прозвали його «хал Раемар», тобто «Король-Стерті-Ноги». Наступного дня хал Дрого запропонував йому місце на возі, й Візерис радо погодився. Зі свого тупого невігластва він навіть не зрозумів, як із нього знущаються: на возах возили євнухів, калік, породіль, усіх найменших та найстаріших з халазару. Після того він отримав іще одне прізвисько: «хал Раггат», або «Король-на-Возі». Але брат був упевнений, що то хал так вибачається за образу, завдану йому Дані. Вона благала пана Джорага не казати правду, аби брат не відчував сорому. Лицар відповів, що трохи сорому королю не завадило б… але прохання виконав. Але щоб і хал Дрого зглянувся та дозволив Візерисові знову їхати на чолі халазару, Дані довелося довгенько благати, ще й вдатися до усіх постільних хитрощів, вивчених від Дореї.

— А де ж місто? — запитала вона, проїжджаючи під спижевою аркою. Ніяких будівель тут не було, і людей теж, сама лише трава та шлях, а ще стародавні пам’ятки уздовж неї, вивезені з усіх земель, які дотракійці грабували впродовж століть.

— Попереду, — відповів пан Джораг, — попід горою.

За кінською брамою по обидва боки шляху височіли награбовані боги та вкрадені звитяжці. Забуті божества мертвих міст погрожували небові своїми зламаними перунами, поки Дані їхала повз їхні ноги на срібній кобилці. Кам’яні можновладці дивилися вниз зі своїх тронів поколотими та заплямованими обличчями, а імена їх давно загубилися у мороці часу. Стрункі юні діви танцювали на мармурових основах, вдягнені в самі квіти, чи наливали повітря з розбитих глечиків. Чудовиська визирали з трави обабіч дороги: чорні чавунні дракони з самоцвітами замість очей, грифони з розкритими у реві пащами, мантикори зі шпичастими хвостами, готові завдати удару, та інші звірюки, яким вона й імен не знала. Деякі подоби були такі прегарні, що в неї схоплювало подих від захвату, а інші — такі потворні та страшні, що Дані ледь не відводила очі. Останні, за словами пана Джорага, напевне прибули з Тіньових Земель за Асшаєм.

— Їх так багато, — мовила вона, їдучи повільним кроком, — зі стількох країн.

Візериса все це не вразило.

— Сміття з мертвих міст, — пирхнув він.

Мав обережність говорити посполитою мовою, яку майже ніхто з дотракійців не розумів, та все ж Дані мимоволі зиркала на чоловіків її хасу, аби впевнитися, що ніхто не підслухав. А брат вів своєї, ні на що не зважаючи:

— Усі ці дикуни тільки й вміють, що красти створене кращими за них людьми… та ще вбивати.

Він засміявся.

— О так, вбивати вони вміють. Бо навіщо б вони мені здалися, якби не вміли?

— Це тепер мій народ, — сказала Дані. — Не слід кликати їх дикунами, брате.

— Дракон кликатиме їх, як забажає, — відповів Візерис… посполитою мовою. Зиркнув через плече на Агго та Рахаро, що їхали позаду, і глузливо всміхнувся. — От бачиш, дикунам бракує клепки, аби зрозуміти мову цивілізованої людини.

Над дорогою навис суцільний кам’яний стовп двадцяти аршин заввишки, побитий мохом. Візерис кинув на нього знуджений погляд.

— Скільки нам ще гибіти посеред цих руїн, доки Дрого дасть мені військо? Мені набридло чекати.

— Принцесу треба показати дошхалін…

— Так-так, старим бабам, — перебив брат, — а тоді ще влаштувати дурний вертеп з пророцтвом про щеня в її череві, ти мені казав. Але що мені з того? Я втомився жувати конятину і нюхати сморід цих дикунів.

Він встромив носа до широкого вільного рукава сорочки, де мав звичку тримати запашну хустку, але це не дуже допомогло. Сорочка була брудна й смердюча. Усі шовкові та вовняні речі, які Візерис носив іще з Пентосу, просякли потом, забруднилися у дорозі й перетворилися на ганчір’я.

Пан Джораг Мормонт мовив до принца:

— На Західному Базарі можна знайти їжі, яка вам до смаку, ваша милосте. Туди з крамом прибувають купці з Вільних Міст. А хал здійснить свою обіцянку в належний час.

— Хай поспішає, — буркнув Візерис. — Мені обіцяли корону, і я її матиму. З дракона не глузують.

Побачивши сороміцьку подобу жінки з шістьма цицьками та тхорячою головою, він від’їхав, аби придивитися до неї ближче.

Дані відчула полегшення, але не заспокоїлася зовсім.

— Молитимуся, аби сонце-та-зорі не затримав його надовго, — мовила вона до пана Джорага, коли брат від’їхав далеко і не міг почути.

Лицар зиркнув услід Візерисові з сумнівом.

— Вашому братові краще було б сидіти весь цей час у Пентосі. У халазарі йому місця немає. А Іліріо ж попереджав.

Попередня
-= 163 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар