Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

— Табір стоїть за дві верстви, за отим хребтом, біля струмка, — розповів Віл. — Я підійшов так близько, як зумів. Там їх восьмеро. Чоловіки й жінки… дітей не бачив. Вони приліпили куреня до скелі — його добряче снігом занесло, та однак видно. Вогонь не горів, але яму для нього викопали. Ніхто не рухався. Я довго дивився. Живі люди так тихо не лежать.

— Ти бачив кров?

— Ну, теє… ні, — визнав Віл.

— Бачив якусь зброю?

— Кілька мечів, луків. Один чоловік мав сокиру. Важку, обосічну — замашна така залізяка. Лежала на землі коло нього, просто біля руки.

— Ти помітив розташування тіл?

Віл знизав плечима.

— Зо двоє сиділи, спершись на скелю. Решта на землі. Мовби, теє, раптом впали і вмерли.

— Або поснули, — припустив Ройс.

— Вмерли, — наполягав Віл. — Нагорі, на залізнині, ховалася за гілками жінка. Дозорець.

Він слабко всміхнувся.

— Та я підібрався так, щоб вона не помітила. Зблизька й угледів, що вона теж не ворушиться.

І мимоволі здригнувся.

— Ти змерз, чи що? — запитав Ройс.

— Є трохи, — пробурмотів Віл. — Вітер холодний, пане.

Молодий лицар повернувся до сивого вояка. Мимо них з шурхотом облітало приморожене листя, і огир Ройса від того непокоївся.

— Як гадаєш, Гареде, від чого могли померти ті люди? — запитав недбало пан Веймар, розправляючи полу довгого соболиного кожуха.

— Від холоду, — відповів Гаред із залізною певністю. — Я бачив, як люди мерзли до смерті минулої зими, а тоді позаминулої, як був іще хлопчиськом. Кожен знає про сніги у сорок стоп завтовшки і про льодяні вітри з півночі. Та справжній ворог — то тихий холод, що підкрадається спритніше за Віла. Спочатку ти тремтиш, клацаєш зубами, тупотиш ногами, мрієш про гаряче вино і вогонь у пічці. Та замість вогню тебе пече холод. А він пече, як ніщо в світі. Але недовго — бо просякає тебе наскрізь і заповнює зсередини. Ще трохи, і вже сили не лишається опиратися. Легше просто сісти і заснути. Кажуть, наприкінці нічого не болить. Спочатку слабшаєш і куняєш, усе навкруги блякне, а тоді наче тонеш у теплому молоці. Тиха смерть, незла.

— Яке красномовство, Гареде, — зазначив пан Веймар. — Вперше від тебе чую.

— Я сам скуштував холоду, паничу. — Гаред стягнув каптура, показуючи панові Веймару пеньки там, де колись були вуха. — Обидва вуха, троє пальців на ногах, мізинець з лівої руки. Та я ще легко відбувся — он мого брата знайшли на варті вже закляклого, з посмішкою на обличчі.

Пан Веймар знизав плечима.

— То треба тепліше вдягатися, Гареде.

Гаред зиркнув на лицарчука, і рубці від вух там, де їх відрізав маестер Аемон, зачервонілися.

— Побачимо, що ви на себе вдягнете, як зима прийде. — Він натягнув каптура, мовчки й похмуро зіщулився над своєю конячкою.

— Якщо Гаред каже, що від холоду… — почав Віл.

— Ти вартував минулого тижня, Віле?

— Так, мосьпане. — Жоден тиждень не обходився без десятка тих клятих варт. До чого це він?

— І як ся поводила Стіна?

— Текла, — відповів Віл, насупившись. Тепер він зрозумів, до чого вів панич. — Тобто вони не могли загинути від холоду, якщо Стіна текла. Їм не було досить зимно.

Ройс кивнув.

— Мій розумничку. На тому тижні приморожувало, пролітав сніжок, та цього замало, аби отак занапастити восьмеро дорослих людей. Смію нагадати: людей, одягнених у хутро та шкіру, які мали укриття і змогу запалити вогонь.

Лицар аж світився від гордощів.

— Віле, веди нас туди. Хочу сам подивитися на тих мертв’яків.

Нічого не поробиш — наказ віддано, присяга зобов’язує коритися.

Віл поїхав попереду, його кошлатий муцик вправно знаходив дорогу серед підліску. Минулої ночі впав невеличкий сніжок. Під його ковдрою на неуважних та недбалих чекали камені, корені, непомітні ямки. Наступним їхав пан Веймар Ройс; його великий чорний огир нетерпляче пирхав. Бойовий кінь не надто підходив для розвідки у лісі, та хіба ж панич послухає доброї ради. Старий Гаред їхав позаду, бурмочучи щось собі під ніс.

Сутінки згущувалися. Безхмарне небо стало темно-лілове, мов старий синець, а тоді почорніло. З’явилися зірки, вийшов півмісяць. Віл був вдячний за світло.

— Ледве сунемо, — зауважив Ройс, коли вийшов місяць. — Чи не можна швидше?

— В кого які коні, — відказав Віл. З переляку в ньому прокинулася зухвалість. — Як нетерплячка бере, то прошу пана уперед.

Пан Веймар Ройс не зізволив навіть відповісти. Десь у лісі завив вовк. Віл підігнав свого муцика під старе покручене залізодерево і зіскочив на землю.

— Чого спинився? — запитав пан Веймар.

Попередня
-= 2 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар