Слава ЗСУ!

Робб відповідав усім з холодною гречністю, як міг би відповідати пан батько, і якось спромігся підкорити усіх своїй волі.

Коли князь Умбер, прозваний своїми людьми Великоджоном, бо на зріст не поступався Ходорові, а у плечах був удвічі ширший, пригрозив забрати своє військо додому, якщо в поході його поставлять позаду Роголісів або Кервинів, Робб відповів, що той може чинити, як йому завгодно.

— А коли ми впораємося з Ланістерами, — пообіцяв він, чухаючи Сірого Вітра за вухом, — то повернемося на північ, хутенько викуримо вас із вашого закута і повісимо за нехтування присягою.

Великоджон вилаявся, жбурнув глек пива у вогонь і заревів, що якась зеленіша за траву шмаркля ще стане йому погрожувати. Галіс Молен спробував був угамувати його, та Великоджон збив сотника сторожі з ніг на підлогу, перекинув стола і витяг з піхов найбільшого та найстрашнішого обіручного меча, якого Бран тільки бачив. Усі по лавах — його сини, брати і служиві люди — скочили на ноги і потяглися по зброю.

Але Робб мовив одне тихе слово, гарикнув звір, і за один миг ока князь Умбер лежав на спині, страшний меч крутився на підлозі за два кроки від нього, а з руки текла кров там, де Сірий Вітер відшматував йому два пальці.

— Пан батько вчили мене, що оголити клинка проти свого зверхнього володаря означає смерть, — мовив Робб, — та ви, мабуть, тільки хотіли порізати мені м’ясо.

Бранові засмоктало у животі, коли Великоджон зіп’явся на ноги, смокчучи криваві пеньки пальців… а тоді, на диво, здоровань зареготав!

— Жорсткувате в тебе м’ясо, — проревів він, — дідько його ріж!

І якось так вийшло, що після тієї пригоди Великоджон став правою рукою Робба, його найвірнішим поборником, розказував усім направо й наліво, що молодий князь — справжній Старк, і що краще їм усім гарненько схилити коліна, поки їх не відгризли геть.

Але тієї самої ночі, коли вогні у трапезній вже пригасили, брат прийшов до Бранової опочивальні блідий, трусячись, мов з пропасниці.

— Я думав, він мене уб’є, — зізнався Робб. — Ти бачив, як він жбурнув долі Гала, наче той завбільшки з Рікона? О боги, і злякався ж я. А Великоджон ще не найгірший з усіх, тільки найгаласливіший. Пан Руз, приміром, ніколи зайвого слова не скаже, тільки дивиться, а я все думаю про ту палату в Жахокромі, де Болтони вішають на стіни зідрану шкіру ворогів.

— То лише байка Старої Мамки, — відповів Бран. Але у голосі чувся сумнів. — Хіба ні?

— Ну, не знаю. — Він стомлено хитнув головою. — Пан Кервин хоче узяти на південь дочку. Каже, щоб готувала йому їсти. Але Теон певний, що я одного вечора знайду її на своїй постелі… Якби ж… Якби ж пан батько були з нами…

У цьому вони всі погоджувалися: Бран, Рікон та Робб-князь; усі прагнули понад усе побачити батька поруч із собою. Але князь Едард знаходився за тисячі верст звідти: чи то сидів полоненим у підземеллі, чи то тікав від убивць, а чи вже загинув від їхніх рук. Ніхто не знав того напевне — кожен подорожній оповідав іншої байки, щоразу страшнішої. Начебто голови батькової сторожі гнили на мурах Червоного Дитинця, насаджені на шпичаки. Від батькової руки загинув король Роберт. Баратеони узяли Король-Берег в облогу. Князь Едард втік на південь з лукавим братом короля, князем Ренлі. Ар’ю та Сансу вбив Хорт. Мати вбила Тиріона-Біса і вивісила його тіло на мурах Водоплину. Князь Тайвин іде війною на Соколине Гніздо, плюндруючи усе на своєму шляху. Один наскрізь пропитий балакун оголосив, що Раегар Таргарієн повернувся з мертвих і збирає на Дракон-Камені величезне військо стародавніх звитяжців, аби повернути собі батьківський трон.

Коли ж нарешті крук приніс листа під власною печаткою пана батька, написаного Сансиною рукою, жорстока правда виявилася не менш неймовірною. Бран знав, що ніколи не забуде виразу на обличчі Робба, коли той витріщався на слова сестри у листі.

— Вона пише, що батько змовлялися проти престолу з братами короля, — читав він. — Король Роберт помер, а матінку й мене викликають до Червоного Дитинця, аби засвідчити вірність Джофрі. Каже, що ми повинні берегти мир, а коли вона одружиться з Джофрі, то благатиме його дарувати панові батьку життя.

Пальці його стиснулися у кулака, зминаючи Сансиного листа.

— І вона нічого не пише про Ар’ю. Нічого, жодного слова! Що таке з тим клятим дівчиськом?!

Брана всередині аж проморозило.

— Вона втратила вовчицю, — промимрив він, згадуючи той день, коли четверо батькових стражників повернулися з півдня з кістками Панночки. Літо, Сірий Вітер та Кудлай почали вити, ще коли сторожа не перетнула підйомного моста, самотніми та розпачливими голосами. У тіні Першовежі лежав старий цвинтар з порослими блідою мшеддю надгробками, де старі Королі Зими ховали вірних слуг. Саме там і поклали Панночку, а її брати никали між могил, як невпокоєні примари. Вона пішла на південь, а повернулися від неї самі кістки.