Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

— Тепер ти — князь на Зимосічі, — мовив до нього Робб. Він сидів на кошлатому сірому огирі, його щит звисав з сідла: дерев’яний, стягнутий залізом, сіро-білий, з вишкіреним писком лютововка. На братові була сіра кольчуга, під нею — вибілений шкіряний каптан, при боці — меч та кинджал, на плечах — корзно, підбите хутром. — Ти маєш зайняти моє місце, як я зайняв батькове, доки ми не повернемося додому.

— Знаю, — понуро відповів Бран. Він ще ніколи не відчував себе таким малим, самотнім та наляканим. Він нічого не знав про те, як бути князем.

— Слухай ради маестра Лювина і дбай про Рікона. Скажи йому, що я повернуся, щойно скінчу воювати.

Рікон відмовився йти у двір. Він сидів у своїй опочивальні з червоними очима і сердився.

— Ні! — заверещав він, коли Бран спитав, чи не хоче малий попрощатися з Роббом. — Не буду прощатися!

— Я йому казав, — мовив Бран. — Та він відповів, що всі уходять, і ніхто не повертається.

— Не може ж він вічно залишатися дитиною. Він Старк, і йому майже чотири роки. — Робб зітхнув. — Та нехай. Скоро матінка приїдуть. А я привезу батька, обіцяю.

Він розвернув коня і ристю рушив геть. За ним легко кинувся Сірий Вітер, швидкий та сухорлявий, порівнявся з конем, потрусив поруч. Галіс Молен виїхав попереду крізь браму замку, несучи на високому держалні сірого ясену білу корогву дому Старк, що бігла рясицями по вітрі. Обабіч Робба стали Теон Грейджой та Великоджон, а лицарі вишикувалися слідом у валку по двоє, виблискуючи сталевими жалами списів на сонці.

Збентежений, він згадав Ошині слова. «Він їде не в той бік». Якусь мить він прагнув загалопувати слідом і вигукнути попередження, але Робб зник за решіткою, і потрібна мить минула.

За мурами замку піднялося ревище. То піші вояки та поселяни вітали Робба, що проїжджав мимо, зрозумів Бран. То вітали князя Старка, господаря на Зимосічі, верхи на сірому огирі, з корзном, що тріпотіло за плечами, з Сірим Вітром при боці. Його самого так ніколи не вітатимуть, усвідомив він з глухим болем. Він може зватися князем на Зимосічі, поки немає батька та брата, але так і залишиться Браном Зламаним. Та він навіть сам з коня злізти не може, хіба що впасти.

Коли привітальні вигуки замовкли, і двір нарешті спорожнів, Зимосіч здалася покинутою та мертвою. Бран поглянув на обличчя тих, хто лишився: дітей, жінок, старців… і Ходора. Величезний стайняр виглядав зляканим та розгубленим.

— Ходор? — запитав він, знітившись.

— Ходор, — погодився Бран, хай би там що це мало означати.

Даянерис VI

Отримавши своє задоволення, хал Дрого підвівся зі спальних циновок і став над нею, мов казковий велетень. Його шкіра виблискувала темним спижем у світлі вогню з жарівниці, а на широких грудях де-не-де виднілися старі рубці. Чорнюще волосся, ніяк не заплетене, спадало плечами і спиною значно нижче від пояса. Його чоловіча міць мокро блищала. Рот хала кривився у посмішці під довгими вислими вусами.

— Огир, що покриє світ, не потребує залізного сідала.

Дані підвелася на лікті, щоб краще глянути на нього, такого високого і величного. Його волосся вона любила найдужче. Він ніколи його не зрізав, бо не знав поразки.

— Було проречено, що огир побіжить до усіх кінців землі, — мовила вона.

— Кінець землі настає біля солоного чорного моря, — миттю відповів Дрого. Він вмочив шматок тканини у балійку теплої води, щоб витерти зі шкіри піт та олію. — Жоден кінь не біжить отруйною водою.

— Вільні Міста мають тисячі кораблів, — мовила до нього Дані, уже вкотре. — Дерев’яних коней з сотнями ніг, що летять через море на повних вітру крилах.

Хал Дрого не бажав цього чути.

— Годі базікати про дерев’яних коней та залізні сідала.

Він впустив ганчірку і став одягатися.

— Цього дня поїду травою полювати, жінко-дружино, — оголосив він, надягаючи мальовану жилетку і застібаючи широкого паса з важкими срібними, золотими і спижевими бляхами.

— Так, моє сонце-та-зорі, — відповіла Дані. Дрого збирався узяти з собою кревноїзників і здобути хракара, велетенського степового білого лева. Якщо вони повернуться з удачею, її вельможний чоловік буде шалено радий, і тоді, можливо, погодиться її вислухати.

Він не боявся жодного дикого звіра, як і жодної людини у цілому світі, але море — то була зовсім інша справа. Дотракійці бачили у воді, яку не могли пити коні, нечисту гидоту. Живі сіро-зелені простори океану наповнювали степовиків забобонною відразою. Вона знала півсотні різних справ, у яких Дрого був сміливіший і зухваліший за інших степових ватажків… та не у цій. Якби ж вдалося заманити його на корабель…

Попередня
-= 246 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар