Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

Він усвідомив, що все частіше думає про Роберта. Він бачив короля таким, яким той був у розквіті юності: високим та вродливим, з великим рогатим шоломом на голові, з келепом у руці, верхи на коні, схожим на бога війни. Він чув його сміх у темряві, бачив його очі — блакитні, чисті, мов гірські озера.

— Подивися на нас, — казав Роберт. — О боги, як ми до цього дійшли? Ти сидиш тут, а мене задавила свиня. Ми ж разом захопили престол…

«Я підвів тебе, Роберте», подумав Нед. Він не зміг сказати потрібні слова. «Я збрехав тобі, приховавши правду. І дозволив їм тебе убити.»

Король почув його.

— Ти, твердолобий бовдуре, — пробурмотів Роберт, — надто гордий, аби когось слухати. Чи наївся ти своєю гордістю, Старку? Чи захистить твоя честь твоїх дітей?

Тріщини побігли його обличчям, провалля відкрилися у плоті; він потягся та зірвав маску. То був зовсім не Роберт, а Мізинець, який шкірився і глузував, перекривлюючи його. Коли той відкрив рота і заговорив, його брехня перетворилася на блідих сірих метеликів і розлетілася у повітрі.

Нед куняв, коли далі проходом почулися кроки. Спершу йому здалося, що то уві сні — так довго він не чув нічого іншого, крім власного голосу. Його трусила лихоманка, ногу рвали тупі кліщі болю, губи висохли та розтріскалися. Коли важкі дерев’яні двері прочинилися зі скрипом, раптове світло завдало болю очам.

Наглядач тицьнув йому глечика. Глина була прохолодна й волога. Нед ухопив глека обома руками і жадібно допався до нього. Вода витікала з рота, стікала бородою. Він пив, поки не відчув нудоту.

— Скільки часу…? — спитав він ледве чутно, коли вже не міг пити.

Наглядач виявився бридким одороблом з пацючим писком і розпатланою бородою, вдягненим у кольчугу та шкіряну накидку.

— Мовчати, — гарикнув він і вирвав глечика з Недових рук.

— Благаю вас, — мовив Нед, — мої доньки…

Грюкнули, зачиняючись, двері. Нед блимнув, проводжаючи зникле світло, опустив голову на груди і скрутився на соломі. Вона більше не смерділа сечею та лайном. Вона взагалі не мала запаху.

Різниці між сном та дійсністю він більше не відчував. Спогади наповзали у темряві, не менш яскраві за сни. Був рік оманливої весни, йому знову було вісімнадцять, він приїхав з Соколиного Гнізда на турнір у Гаренголі. Він бачив темну зелень трави, відчував пахощі квіткового пилку, що летів вітром. Теплі дні, прохолодні ночі, солодкий смак вина. Згадував сміх Брандона, шалену хоробрість Роберта у бугурті — як він збивав вояків з коней наліво та направо і реготав з них. Згадував Хайме Ланістера, золотоволосого юнака у лускатій білій броні, на колінах у траві перед королівським шатром, де він проказував обітницю боронити та захищати короля Аериса. Після того пан Озвел Вент допоміг Хайме підвестися, і сам Білий Бик, пан Регіментар Герольд Вишестраж, застібнув сніжно-біле корзно Королегвардії на його плечах. Усі шестеро Білих Мечів тоді вітали свого нового брата.

Але коли почалися кінні змагання, поле залишилося за Раегаром Таргарієном. Кронпринц мав на собі той самий обладунок, у якому потім загинув: вороновані лати з триголовим драконом його дому, викладеним рубінами на грудях панцера. Кармазиновий шовк стримів з його шолома, і жоден спис не міг його торкнутися. Він звалив Брандона, і Спижевого Йона Ройса, і навіть неперевершеного пана Артура Дейна, Вранішнього Меча.

Роберт жартував собі з Джоном та старим князем Ловичем, поки принц кружляв полем, спішивши пана Барістана у останній сутичці за корону переможця. Нед пам’ятав мить, коли згасли всі посмішки: принц Раегар Таргарієн пришпорив коня повз власну дружину, дорнійську князівну Елію Мартел, і поклав вінця королеви краси на коліна Ліанни. Він досі згадував того вінця: зимові троянди, блакитні, мов паморозь.

Нед Старк простягнув руку, аби вхопити квіткову корону, але під блідими блакитними пелюстками ховалися шпичаки. Він відчував, як ті, гострі та люті, впиваються йому в шкіру, бачив струмочок крові на пальцях. І прокинувся, тремтячи, посеред темряви.

«Обіцяй мені, Неде», шепотіла його сестра з кривавого одра. Вона так любила пахощі зимових троянд.

— Рятуйте мене, боги, — заплакав Нед. — Я втрачаю глузд.

Але боги не зізволили відповісти.

Кожного разу, як наглядач приносив йому воду, він казав собі, що пройшов іще один день. Спершу він благав принести йому якусь звістку про доньок та світ нагорі. Наглядач тільки бурчав та частував бранця копняком. Пізніше, коли почало судомити шлунок, він благав про їжу. Пусте — його не годували. Можливо, Ланістери бажали заморити його голодом до смерті. «Та ні», заперечив він сам собі. Якби Серсея хотіла його смерті, то наказала б зарізати у престольній палаті разом з його стражниками. Ні, вона хотіла мати його живим. Слабким, підупалим духом, у відчаї, але живим. Кетлін тримала в полоні її брата, і королева не насмілилася б убити Неда, бо тоді й життю Біса настав би кінець.

Попередня
-= 266 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар