Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

Старий торкнувся маестерського ланцюга, який вільно звисав навколо його тонкої, безплотної шиї.

— Мій батько — Маекар, Перший тако наречений. Мій брат Аегон царював після нього у моє місце. Мій дід назвав мене на честь принца Аемона Драконолицаря — свого дядька або батька, залежно від того, яким пліткам вірити. Саме він дав мені ім’я Аемон…

— Аемон… Таргарієн? — Джон ледве вірив своїм вухам.

— Колись був, — мовив старий. — Колись був. От бачиш, Джоне, я таки дещицю знаю… і тому не візьмуся вирішувати, чи тобі залишатися, а чи їхати. Зроби цей вибір сам і живи з ним до кінця своїх днів. Так само, як я.

Його голос ослабнув до шепоту.

— Так само, як я…

Даянерис VII

Коли битва скінчилася, Дані пустила срібну полем трупів. Її служниці та воїни хасу їхали слідом, жартуючи та сміючись між собою.

Дотракійці пошматували землю копитами коней, видрали з неї жито і сочевиці, а тоді арахами та стрілами засіяли ниву людською плоттю і полили її кров’ю. Вмираючі коні, повз яких вона їхала, підіймали голови та верещали до неї. Стогнали й молилися поранені люди. Поміж них походжали «джака ран», «дарувальники милосердя» з важкими сокирами, що збирали врожай голів з мертвих та вмираючих. Слідом поспішала зграйка малих дівчаток, які висмикували з трупів стріли та складали у кошики. Останніми скрадалися, принюхуючись, кощаві й голодні дикі собаки, зграї яких ніколи далеко не відходили від халазару.

Вівці довше за всіх лежали мертві. Їх, напевне, були тисячі — почорнілих від мушви, потиканих стрілами. Дані знала, що то робота вершників хала Ого; в халазарі Дрого не було таких дурнів, щоб витрачати стріли на вівці, поки чабани гуляли недобиті.

Містечко горіло. Чорні дими звивалися вихорами, здіймаючись у важке синє небо. За понівеченими саманними стінами туди-сюди гасали вершники, довгими батогами зганяючи вцілілих докупи з димних руїн їхніх домівок. Жінки та діти халазару Ого йшли не без певної гідності, навіть після нищівної поразки. Тепер їм судилася неволя, та вони її, здається, не боялися. З міщанами все було інакше. Дані жаліла їх, бо сама пам’ятала, що таке безнадійний жах. Матері шкутильгали з порожніми, мертвими обличчями, тягнучи зарюмсаних дітей за руки. Серед них було лише кілька чоловіків: калік, боягузів та старих дідів.

Пан Джораг казав, що люди цієї країни звали себе лазарянами, але дотракійська назва для них була «гаеш рахі», «ягнятники». Дані спершу плутала їх з дотракійцями, бо ті мали таку саму мідну шкіру та мигдалевидні очі. Але тепер вони здалися їй зовсім чужими: кремезні, плосколиці, з незвично коротко підрізаним чорним волоссям. Ці люди пасли овець, їли городину. Хал Дрого казав, що їхня земля починається південніше від коліна річки. А трава Дотракійського моря росла не для овець.

Дані побачила, як один хлопчик вискочив та побіг до річки. Хтось із наїзників відрізав його і завернув назад, ще кілька оточили з усіх боків і почали ганяти туди-сюди, ляскаючи батогами просто у обличчя. Один літав ззаду і шмагав жертву по сідницях, поки ногами не потекла кров. Інший захльоснув гомілку батогом і смикнув, збивши на землю. Нарешті, коли малий міг уже тільки повзати, забава набридла наїзникам, і вони прикінчили хлопця стрілою в спину.

Пан Джораг зустрів її ззовні розтрощеної брами. Він мав на собі кольчугу, темно-зеленого вапенрока, латні рукавиці, поножі та шолом темно-сірої сталі. Дотракійці почали були глузувати з нього як з боягуза, коли побачили в обладунку, та лицар забив кпини їм назад у зуби. Спалахнули пристрасті, меч схрестився з арахами, і наїзник, що глузував найгучніше, залишився позаду спливати кров’ю.

Під’їжджаючи, пан Джораг підняв забороло свого плаского шолома.

— Ваш вельможний чоловік чекає на вас у містечку.

— Дрого не поранили?

— Кілька подряпин, — відповів пан Джораг, — та загрози ніякої. Він сьогодні вбив двох халів. Спершу хала Ого, а тоді його сина Фого, що став халом після смерті Ого. Кревноїзники зрізали дзвіночки з їхнього волосся, і тепер хал Дрого з кожним кроком теленькає ще гучніше.

Ого з сином сиділи на високій лаві коло її вельможного чоловіка на іменинному бенкеті її сина, де Візериса коронували золотою короною. Але то було у Ваес Дотраку, біля підніжжя Матері Гір, де всі наїзники були братами, і всі чвари відкладалися до інших часів. У степу все було інакше. Халазар Ого саме захоплював місто, коли на нього наскочив хал Дрого. Вона питала себе, що подумали ягнятники, помітивши пилюку від їхніх коней над саманними стінами. Можливо, кількоро з молодих і дурних, які ще вірували у те, що боги чують відчайдушні молитви, навіть вирішили, що прийшло спасіння.

Попередня
-= 281 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар