Слава ЗСУ!

З натовпу прилетів камінь. Ар’я скрикнула, коли він вдарив батька. Золотокирейники втримали його на ногах. Кров заструменіла обличчям з глибокої рани на чолі. Ще камені. Один ударив стражника зліва від батька. Інший брязнув по нагрудникові лицаря у чорно-золотому обладунку. Двоє з Королегвардії стали перед Джофрі та королевою, затуляючи їх щитами.

Ар’їна рука сягнула під кобеняка та намацала Голку в піхвах. Дівчинка міцно вхопила руків’я — так міцно, як ніщо раніше. «Благаю вас, боги», молила вона, «вбережіть батька. Не дозвольте його скривдити.»

Верховний септон став на коліна коло Джофрі та його матері.

— По гріхах наших і страждання наші, — проказав він співучим, басовитим та бундючним голосом, набагато гучнішим за батьків. — Цей чоловік сповідав свої злочини перед очима богів та людей, у цьому святому місці.

Він молитовно здійняв руки, і навколо його голови затанцювала веселка.

— Боги завжди судять справедливо, але Баелор Блаженний вчив нас, що їм також притаманне милосердя. То як належить вчинити зі зрадником, ваша королівська милосте?

Одночасно заволали тисячі голосів, та Ар’я їх не чула. Принц Джофрі… ні, вже король Джофрі… виступив наперед з-за щитів Королегвардії.

— Пані мати прохали мене дозволити князеві Едарду вдягти чорне, і панна Санса також благала про милосердя до її батька.

Він подивився просто на Сансу, всміхнувся, і якусь мить Ар’я гадала, що боги почули її молитву. А тоді Джофрі обернувся до натовпу і продовжив:

— Але жіночі серця занадто м’які. Поки вашим королем є я, зрада ніколи не залишиться безкарною. Пане Ілине, принесіть мені голову зрадника!

Натовп заревів; Ар’я відчула, як подоба Баелора здригнулася під його шаленим тиском. Верховний септон вчепився у край королівського корзна, Варис біг до короля, вимахуючи руками, і навіть королева поспіхом заговорила до нього, та Джофрі тільки хитнув головою. Коли наперед виступив довготелесий та висохлий, схожий на кістяк у залізній кольчузі, Королівський Правосуд, двірські пани та лицарі сахнулися навсібіч. Глухо, наче здалеку, Ар’я почула вереск своєї сестри. Санса впала на коліна, схлипуючи з відчаю. Пан Ілин Пейн зійшов догори сходами казальниці.

Ар’я пропхалася між ногами Баелора і кинулася крізь натовп, оголивши Голку. Вона врізалася у чоловіка в різницькому фартуху, збила його на землю. Хтось негайно пхнув її саму в спину, так що вона ледве утрималася на ногах. Навколо юрмилися людські тіла, запиналися, тисли, топтали небораку різника. Ар’я махала Голкою, сікла усіх, хто траплявся під руку.

Нагорі казальниці пан Ілин Пейн майнув рукою. Чорно-золотий лицар віддав наказ. Золотокирейники жбурнули князя Едарда на мармур; його груди та голова звісилися через край.

— Гей, ти! — заволав хтось гнівно на Ар’ю, та вона прожогом чкурнула від нього, розіпхала людей на різні боки, вкрутилася між них, буцаючись у кожного зустрічного. Чиясь рука вхопила її за ногу, вона у відповідь рубонула клинком, надавала копняків по гомілках. Якась жінка запнулася, і Ар’я пробігла їй просто по спині, рубаючи навсібіч, але марно, усе марно… людей було надто багато, і щойно вона пробивала собі дірку, як та заплющувалася. Хтось відштовхнув її убік. Вона досі чула, як верещить Санса.

Пан Ілин видобув з піхов на спині величезного обіручного меча. Коли лезо піднялося над головою і зловило сонячне світло, на темному металі затанцювали рясиці. Блиснув край, гостріший за будь-яку бритву. «Лід», подумала вона, «в нього Лід!» Сльози ринули обличчям, засліпили очі.

А тоді з натовпу вистрілила рука, схопила її за плече, мов вовчі лабети, ще й так міцно, що з руки аж вилетіла Голка. Ар’я похитнулася, втратила рівновагу і впала б, якби чоловік не підняв її з землі легко, як ляльку. До її очей наблизилося його обличчя: облямоване довгим чорним волоссям та сплутаною бородою, вишкірене гнилими зубами.

— Не дивися! — загарчав на неї низький голос.

— Я… я… я… — схлипувала Ар’я.

Старий струснув її так сильно, що застукотіли зуби.

— Стули пельку та заплющ очі, хлопче.

Глухо, наче здалеку, вона почула… якийсь звук… тихе зітхання, наче видихнув мільйон людей відразу. Пальці старого, твердіші від заліза, вп’ялися їй у плече.

— Дивись на мене. Ось так, малий, дивись на мене. — Подих його відгонив кислим вином. — Згадав мене, хлопче?

Зрештою спогади збудив сморід. Ар’я побачила засмальцьоване, заяложене волосся, залатаного та запиленого чорного кобеняка на покручених плечах, суворі жорсткі очі, що скоса примружилися на неї. І раптом згадала чорного братчика, що приходив до батька.