Слава ЗСУ!

«…хочеш збудити дракона…»

Вздовж проходу вишикувалася шерега привидів у вицвілих королівських шатах, тримаючи в руках мечі блідого вогню. Привиди мали срібне волосся, золоте волосся, біло-платинове волосся, очі кольору опалу та аметисту, турмаліну та нефриту.

— Швидше! — волали вони. — Швидше, швидше!

Вона бігла щосили, і ноги її плавили камінь там, де торкалися підлоги.

— Швидше! — волали привиди усі разом, як один, а вона верещала і відчайдушно кидалася уперед. Величезний ніж болю розпанахав їй спину згори донизу; вона відчула, як шкіра луснула навпіл, унюхала сморід горілої крові, побачила тінь від крил. І тоді Даянерис Таргарієн злетіла.

«…збудити дракона…»

Перед нею промайнули двері — червоні, такі близькі, осьдечки, зовсім поруч… палата розпливлася перед очима, холод лишився позаду. Каменю більше не було, і вона летіла над Дотракійським морем, дедалі вище, над хвилями зелені, а всі істоти, що жили та дихали, тікали нажахано від тіні її крил. Вона відчувала запах дому, бачила його відразу за дверима: зелені поля, великі кам’яні будинки, турботливі руки, що дарували тепло… там, усе там. Вона рвучко прочинила двері.

«…дракона…»

І побачила свого брата Раегара на огирі такому ж чорному, як його обладунок. Крізь вузькі очниці шолома червоним сяйвом пашів вогонь.

— Останній дракон, — слабенько прошепотів голос пана Джорага. — Останній, останній…

Дані підняла вилощене до блиску чорне забороло. Обличчя під ним було її власне.

А опісля, на довгий час, лишився тільки біль, тільки вогонь всередині та шепіт зірок.

Прокинулася вона від смаку попелу.

— Ні, — простогнала Дані, — благаю, ні.

— Халісі? — Над нею в повітрі висіли очі Джихікі, схожі на очі переляканої газелі.

У наметі купчилися застиглі тіні. Вгору від жарівниці злітали пластівці попелу; Дані стежила очима, як вони вилітали у отвір для диму. «Літала», подумала вона. «Я мала крила і літала.» Але то був лише сон.

— Допоможіть, — прошепотіла вона, намагаючись підвестися. — Мені треба…

Говорити було боляче, немов шкрябати рану. Чого саме їй треба, вона не спромоглася згадати. Чому так боляче? Скидалося, наче все тіло розірвали на шматки і так-сяк зшили знову.

— Я хочу…

— Так, халісі.

Джихікі миттю зникла з очей, вискочила з намету, щосили заволала. Дані хотіла… чогось… когось… що саме? Вона знала, що це важливо. Є одна річ, і тільки вона важлива в цілому світі. Дані перекотилася на бік та сперлася на лікоть, виплутуючись із ковдри, що намоталася на ноги. Рухатися було важко. Світ запаморочливо плавав навколо. «Я маю…»

Коли її знайшли, вона повзла підлогою до драконячих яєць. Пан Джораг Мормонт узяв її на руки та поніс на шовкову постіль, а вона слабко опиралася. Через його плече вона побачила своїх трьох служниць, Джохого з тонесенькими вусами і широке пласке обличчя Міррі Маз Дуур.

— Я мушу… — спробувала вона заговорити до них, — повинна…

— …спати, принцесо, — закінчив за неї пан Джораг.

— Ні, — заперечила Дані. — Прошу. Будьте ласкаві.

— Так, так. — Він вкрив її шовками, хоча вона палала вогнем. — Спіть, набирайтеся сил, халісі. Повертайтеся до нас.

А тоді перед нею з’явилася Міррі Маз Дуур, маегі, та піднесла кухля їй до вуст. Дані вловила смак кумису і ще чогось — міцнішого й гіркішого. Тепла рідина потекла підборіддям, та Дані якось спромоглася ковтнути. В наметі стало темніше, і знову навалився сон. Але цього разу їй нічого не наснилося. Дані плавала у блаженному спокої посеред чорного моря без берегів.

Минув якийсь час — може, ніч, а може, день чи рік, невідомо — і вона знову прокинулася. У наметі було темно; шовкові стіни ляпали, наче крила, від поривів вітру. Цього разу Дані не намагалася підвестися.

— Іррі, — покликала вона, — Джихікі, Дорея!

Всі три миттю з’явилися.

— Мені горлянка всохла, — мовила вона, і скоро отримала води, теплої та позбавленої смаку, але випила її з жадобою і послала Джихікі принести ще. Іррі вмочила у воду м’яке ганчір’я і обтерла їй лоба.

— Я хворіла, — мовила Дані. Дотракійська дівчина кивнула. — Чи довго?

Мокра ганчірка тішила й заспокоювала, та Іррі була така сумна, аж Дані стало лячно.

— Довго, — прошепотіла служниця.

Коли Джихікі повернулася з водою, разом з нею з’явилася і Міррі Маз Дуур, продираючи очі від сну.

— Пийте, — мовила жриця, знову підіймаючи Даніну голову до кухля, та цього разу в кухлі було вино. Солодке, дуже солодке вино. Дані випила й лягла, дослухаючись до свого тихого подиху. В руках та ногах відчулася важкість — втретє на неї наповзав сон.