Слава ЗСУ!

Візерис сидів просто під нею, розкішний у новому чорному вовняному каптані з червоним драконом на грудях. Поряд сиділи Іліріо та пан Джораг. То були почесні місця — зразу під кревноїзниками самого хала — та Дані все одно бачила гнів у бузкових очах брата. Йому не смакувало сидіти нижче за неї, а ще Візерис казився, коли невільники спершу подавали кожну страву халу та його дружині, а тільки тоді різали йому зі шматків, яких хал не схотів. Зробити він нічого не міг — залишалося тільки біситися, от він і чорнів лицем дедалі гірше з кожною годиною та кожною образою, завданою його ясновельможній персоні.

Дані ще ніколи не почувалась такою самотньою, як сидячи посеред тієї величезної орди. Брат наказав їй посміхатися, от вона і посміхалася, поки обличчя не заніміло та сльози самі не навернулися на очі. Вона сховала їх як могла, знаючи, що коли Візерис побачить її за плачем, то розлютиться — найперше з жаху, бо хто знає, що тоді зробить хал Дрого. Їй приносили страви: паруюче м’ясиво, товсті чорні ковбаси, дотракійську кров’янку, садовину, юшку з солодкої спаржі, ніжні паштети з кухонь Пентоса, та вона усе відсилала помахом руки. Шлунок їй скрутило, і вона знала напевне, що не втримає у собі нічого з поданого їдла.

До того ж іще вона не мала й з ким побалакати. Хал Дрого вигукував накази та жарти до своїх кревноїзників, реготав з того, що вони гукали у відповідь, але хоч би вшанував бодай поглядом Дані, яка сиділа тутечки ж у нього при боці. Та вони, власне, і мови спільної не мали. Дотракійською Дані не тямила жодного слова. Щодо хала, той знав лише кілька слів з валірійського суржика Вільних Міст, але жодного слова посполитої мови Семицарства. Вона з радістю побалакала б навіть з Іліріо та братом, але вони сиділи надто низько, щоб добре її чути.

От і сиділа вона сама, вбрана у весільні шовки, смоктала з келиха підмедоване вино, боячись торкнутися їжі, й розмовляла подумки сама до себе. «Я Даянерис Буреродна, Принцеса Дракон-Каменю, від крові та сім'я Аегона Завойовника.»

Сонце пройшло ще тільки чверть свого шляху по небі, як вона уже побачила першу смерть. Стукотіли барабани, якісь жінки танцювали для хала. Дрого дивився з застиглим обличчям, але очима слідкував за танцюристками і час від часу кидав їм спижеву бляху, щоб вони за неї побилися.

Воїни теж дивилися. Один з них зрештою ступив до кола, згріб котрусь танцюристку за руку, штовхнув на землю і просто там став її покривати, як кінь кобилу. Іліріо її про таке попереджав.

— Дотракійці злягаються, як тварини у їхніх табунах. У халазарі нема де залишитися наодинці, тому вони не розуміють гріха й сорому так, як ми.

Дані злякано відвернулася від пари, щойно зрозуміла, що між ними робиться, та наперед виступив другий воїн, тоді третій, і скоро відвертати очі стало нікуди. Нарешті двоє чоловіків схопили одну жінку. Дані почула крик, побачила штовханину, і за мить у повітрі засвистіли арахи — довгі, гострі, як бритва, шаблі, схожі на коси. Воїни почали танок смерті, кружляючи та рубаючи, наскакуючи один на одного, крутячи зброю над головою, вигукуючи образи з кожним ударом. Ніхто не поворухнувся, щоб їм завадити.

Скінчилася бійка так само раптово, як почалася. Арахи дзвеніли один об одний швидше, ніж бачили Даніни очі, та нарешті один з чоловіків запнувся, поки інший виводив арахом велику блискучу дугу. Криця розпанахала живіт дотракійця від пупа до хребта. Переможений впустив тельбухи у пилюку, а переможець ухопив найближчу жінку — ба навіть не ту, за яку бився — і відгойдав її, не сходячи з місця. Невільники потягли мерця геть, а танцюристки знову пожвавилися.

Про таке магістрат Іліріо також попереджав Дані:

— Якщо на дотракійському весіллі вб’ють менше трьох людей, то кажуть, що кепсько погуляли.

До її ж весілля чужі боги, мабуть, мали особливу ласку, бо іще не скінчився день, а вже добрий тузінь людей наклав головою.

Години йшли, і Дані жахалася дедалі більше, ледве утримуючись, щоб не заверещати. Її лякали дотракійці з їхніми навіженими звичаями, схожі радше на звірів у людській подобі, аніж на людей. Вона боялася брата, бо не знала, що той вчинить їй, якщо вона не справдить його надії. А найбільше вона боялася того, що мало трапитися сьогодні під зірками, коли брат віддасть її дикому велетневі, що сидів поруч з нерухомим і лютим, мов спижева личина, обличчям.

«Я — кров дракона», мовила вона до себе знову.

Коли сонце сиділо над обрієм зовсім низько, хал Дрого плеснув у долоні, і все разом — барабани, вереск, бенкетування — хутко замовкло. Дрого підвівся і смикнув Дані на ноги поруч із собою. Настав час для весільних подарунків.