Слава ЗСУ!

На завод «Антонов» ми пішли вчотирьох: я, Андрій, Юрій і Андрійко, щоб вже напевне. Ми не сумнівались, що все вийде. Тільки Юрій примудрявся розповідати стільки хорошого про директора заводу і лишатись найбільшим скептиком. Андрійко був в захваті. Він знав, що потрібен нам для впливу на директора, однак, побувати в самому серці авіапрому - для нього було найкращою пригодою. Нас пропустили на КПП і провели до кабінету, в котрому на нас чекав директор. Однак, глянувши на нього, я відразу зрозумів, що розмови не вийде, і не тому, що директор не хотів нам допомогти.

Директор був, вочевидь, хорошим чоловіком. Він виділив нам годину, пригостив чаєм, вислухав спочатку Андрійка, потім Юрія. Це було довго й нудно, бо ж говорили професіонали. Вони обговорювали якісь фізичні формули. Їх турбували кути в середині конструкції безпілотника. Ще й Андрійко, якогось біса, все розумів, про що дорослі дядьки балакають. Він, як виявилось, добре знав не тільки математику, але й фізику. Розповідав їм про якийсь центр ваги, про розподіл повітряних мас на крилах. Разом вони обговорювали гіпотетичну максимальну висоту безпілотника. Звісно, можна було дочекатись випробувань, але ж вони фізики, їм хотілось знати тут і зараз. Була дуже цікава розмова. Ми з Андрієм просиділи три години, як два двійочника. Навіщо ми там сиділи, я тоді ще навіть не здогадувався. Я думав, що для інтер’єру. Хотілось з горя випити і навіть не чаю. Якби не секретарка, яка час від часу заходила в кабінет, то ми з Андрієм там би на стіни полізли.

Після обговорення вердикт директора був остаточним:

: Зрозумійте мене правильно, - сказав він, – не можу я взятись за ваш безпілотник без відома, - він тихо ткнув пальцем встелю. – Мені ж голову відірвуть. Ми й так чимало моделей спочатку випускаємо, а потім ставимо до відома, - і знову ткнув пальцем догори. – Однак досі ми працювали над вантажними літаками. Вони універсальні, їх можуть використовувати як торгівельні компанії, так і військові. Це дозволяє нам балансувати на межі дозволеного. Однак, якщо я візьмусь за військовий безпілотник, який ще й диверсант… Та мене самого диверсантом вважатимуть. Скажуть, на кого ти, вража душа, працюєш, що нас не ставиш до відома. І їм буде байдуже, що до них, - ткнув пальцем в стелю директор, - чорта лисого докричишся, посивієш в чергах.

, Ну, не лякай мені хлопців, - сказав йому Юрій.

Та що я брешу? – образився директор.

Звісно, що ні, - сказав Юрій. – Однак, я теж домовитись не зможу, знаєш же чому.

А чому? – вже за звичкою перебив їх Андрійко.

Довга історія, - сказав Юрій, - підростеш, розкажу. Так що нам потрібні добровільці, - і глянув на нас з Андрієм.

- Хто? Я? Нізащо, - сходу заявив я. – Та ви знаєте, які там кабінети. Ви знаєте, що з ними буде, якщо вони мене не дістануть? Я ж к бісу підірву адміністрацію, щоб не розбиратись, хто винен. Мене штабні щурі ще на передовій дістали. А ви хочете, щоб поговорив з тими, хто штабу працювати заважав. Пожалійте мої нерви…

Ми згодні, - сказав Андрій.

Що? – здивувався я.

І це не обговорюється, - сказав Андрій. – Хтось же має цим займатись.

Та ну тебе к бісу, - сказав я виходячи з кабінету.

Завтра о дев’ятій біля Міністерства оборони, - кинув навздогін мені Андрій. – Перебіситься, - пояснив він мою поведінку тим, що лишились.