Слава ЗСУ!

Біля грудей, а тепер він, напевно, сидить вже, щасливий,

450] Серед дорослих. З ним любий побачиться батько, вернувшись

І обніматиме батька за звичаєм син його рідний.

Тільки мені не дала надивитись на нашого сина

Власна дружина, - він ще й не підріс, як вона мене вбила.

Я тобі й інше скажу, і ти серцем прийми цю пораду:

455] Потай до любого рідного краю впровадь непомітно

Свій корабель, бо тепер довіряти жінкам небезпечно.

Ти ж мені правду усю розкажи і повідай одверто:

Може, чували про сина мойого ви, чи не живе він

Десь в Орхомені, чи, може, у Пілосі, вкритім пісками,

460] Чи біля дядька його Менелая, у Спарті просторій,

Ще-бо не вмер, ще живе на землі мій Орест богосвітлий!»

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

«Сину Атрея, навіщо про це ти питаєш? Не знаю -

Ще він живий чи помер. А на вітер гадать не годиться».

465] Перемовляючись так між собою словами сумними,

В горі тяжкім ми стояли, рясні проливаючи сльози.

Потім прийшла туди тінь Ахілла, нащадка Пелея,

Далі й Патрокла іще, й бездоганного тінь Антілоха,

З ними й Еанта душа, що був і на зріст, і на вроду

470] Кращий з данаїв після бездоганного сина Пелея.

Зразу впізнала мене бистроногого тінь Еакіда,

Скорбно до Мене вона із словом звернулась крилатим:

«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Що б іще більше, зухвалий, ти в серці своєму замислив?

475] Як ти насміливсь в оселю Аїда зайти, де лиш мертвих

Тіні безживні блукають, примари людей непритомні?»

Так Ахілл говорив, я ж у відповідь мовив до нього:

«Сину Пелея, Ахілле, з ахеїв усіх найсильніший!

По віщування прийшов до Тіресія я, щоб пораду

480] Певну він дав мені, як на скелясту вернутись Ітаку.

Ще й не наблизився я до Ахеї, на землю вітчизни

Ще не ступив - все нещастя мене облягають. Від тебе ж

І не було щасливішого мужа, Ахілле, й не буде!

Ще за життя твого всі ми, аргеї, тебе шанували

48' Врівні з богами, тепер же і тут, серед мертвих, так само

Ти владарюєш, - отож не сумуй, що умер ти, Ахілле!»

Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

«Не утішай мене в смерті моїй, Одіссею пресвітлий!

Краще уже батраком я на ниві чужій працював би

У бідняка, що й самому скупого прожитку не досить,

Ніж володарив над мертвими тут, що життя позбулися.

Ти мені сам розкажи про мого благородного сина,

Все ще у перших рядах він до бою виходить чи ні вже?

Та й про Пелея скажи бездоганного те, що чував ти:

Має ще й досі він шану колишню в містах мірмідонських

Чи без поваги в Елладі і Фтії тепер залишився,

Старість-бо путами руки і ноги йому вже скувала.

Міг би на поміч йому я під сонячним сяйвом яскравим

Стати таким, як колись на троянській рівнині широкій

500] Клав я найкращих бійців, боронячи мужньо аргеїв, -

Міг би таким я хоч би ненадовго в дім батьків прибути,

Жах навівали б навкруг моя сила і руки невтомні

Тим, хто насильство там чинить і шани його позбавляє».

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

505] «Ні, не прийшлось про Пелея мені бездоганного чути,

Ну, а про сина твойого коханого, Неоптолема,

Зараз всю правду тобі розкажу я, як ти того просиш.

Сам до ахеїв отих в наголінниках мідних колись я

На кораблі просторім із Скіри його перевозив.

510] Завжди, коли ми наради під Троєю-містом збирали,

Перший він слово візьме, й не бувало воно недоречним, -

Нестор лише богорівний та я його міг переважить.

А як виходили битись за місто троянське ахеї,

В натовпі він не лишався від воїнів інших позаду -

515] Не поступившись завзяттям нікому, вперед поривався.

Так багатьох він мужів повбивав у тій битві жахливій.

Ні розказати про всіх я не можу, ні навіть назвати,

Скільки народу побив він, боронячи мужньо аргеїв.

Так і героя убив Евріпіла він, сина Телефа,

520] Мідним мечем, полягло біля нього кетеїв багато -

Товаришів, що загинули через дарунки жіночі.

Вродою кращий за всіх після світлого був він Мемнона.

А як зайшли у коня дерев'яного, витвір Епея,

Кращі з аргеїв, - мені ж у нашій криївці затишній

525] Двері вхідні відчинять доручили та їх зачиняти, -

Навіть найвищі данаїв вожді і старшина військова

Сльози втирали, в самих же до того й коліна тремтіли,

В сина ж твойого ні разу мої не побачили очі,