Слава ЗСУ!

– Ти нічого не пам’ятаєш? – занепокоєно запитала мама, її очі були червоними та набряклими.

– Так… Це якось дивно. – розпачливо пробурмотіла Ніка, намагаючись згадати хоч щось. Проте останні дні були оповиті щільною завісою сірого туману. – Щось сталося? – її запитання чомусь ще більш схвилювало їх. Мама вмостилася на краєчку ліжка та доторкнулася тремтячою рукою до щоки Ніки.

– Коли я ввійшла до кімнати, ти лежала на ліжку, а на підлозі були розкидані таблетки. Я не відразу збагнула, що сталося, усе прояснилося лише тоді, коли мені не вдалося тебе пробудити. Це просто щастя, що я зайшла до кімнати не так пізно. Лікарю довелося промити тобі шлунок, ми так хвилювалися. Навіщо ти так вчинила? – мама залилася слізьми, тато взявся її заспокоювати.

– З Нікою все гаразд, досить плакати…– м’яко говорив він, плескаючи її долонею по плечу.

– Це… ненавмисно, я напевно, втомилася і хотіла швидко заснути. – її слова не викликали довіри ні в батьків ні у неї самої, адже Ніка ніколи не дозволила б собі вчинити так легковажно. Проте іншого пояснення їй не спадало на думку, отже прийшлося задовольнитися таким. – Не хвилюйтеся вже все минуло, це більше ніколи не повториться. Обіцяю. – вона доклала неабияких зусиль, щоб її голос звучав переконливо.

– Можливо, втрата пам’яті пов’язана зі снодійним? – висловила здогад мама.

Ніка знизила плечима.

– Хтозна… – щось їй підказувало, що причина була не тільки в цьому. Глибокий сумнів спалахнув у її очах.

– Як ти почуваєшся? – турботливо поцікавився тато.

– Трохи нудить, але ж ти чув лікаря, він сказав, що скоро минеться. – щира посмішка на її виснаженому обличчі змогла покращити напружену ситуацію.

– Так, ми дуже раді, що з тобою все добре. – полегшено додав він.

Двері кімнати хутенько відчинилися, Лора в синій кофтинці та темних штанах енергійно підлетіла до ліжка, на якому лежала її сестра.

– Нікі, ти прокинулася! – вона скочила на ліжко і обняла Ніку, так міцно, ніби вони не бачилися цілу вічність.

– Лора тільки не довго, Ніці потрібно відпочити. Ми будемо на кухні. – м’яким, проте все ще тремтячим голосом повідомила мама. Батьки Ніки покинули кімнату.

– Привіт, сестричко. Як твої справи? – захриплим голосом спиталася Ніка.

– Все погано, я хвилювалася за тебе, а мені не дозволяли сюди заходити. – ображено пробелькотіла вона, улігшись скраєчку, її блискуче чорне волосся розсипалося на подушці.

– Тепер все буде добре! – ці слова прозвучали аж занадто впевнено. – Що це? – вона помітила, як Лора стискала якусь маленьку річ у правій руці.

– Не знаю, я гадала, що це належить тобі, – вона простягла срібний ланцюжок з чорним круглим каменем. – Знайшла у своїй кімнаті, тримай. Лора поклала камінь у долоню зацікавленої Ніки.

– Гарний… – Ніка не змогла відірвати завороженого погляду від дивного каменю, який чомусь здавався їй доволі знайомим.

– Ага. – тихенько погодилася Лора. Поцілувавши сестру в чоло, вона жваво зіскочила з ліжка. – Гаразд, мені потрібно йти, мама і тато чекають мене на кухні, відпочивай. Я ще обов’язково зайду. – Лора хутенько вибігла з кімнати і майже беззвучно причинила за собою двері.

Чорний камінь на долоні виблискував блакитним переливом, доволі знайоме відчуття переповнило розгублену Ніку. Всередині щось стиснулося, вона відчула якусь незрозумілу прив’язаність до нього. Вона неквапливо підвелася з ліжка, та незважаючи на легке запаморочення в голові наблизилася до вікна. На вулиці все було оповите снігом, білосніжні дерева були прекрасними, немов у казці. Але все було одноманітним: білим і холодним. Те саме Ніка відчувала у душі – безмежний холод, який пронизував кожну частинку її свідомості та тягучий сум, що наповнював її почуття.

Стискаючи теплий чорний камінь у руці, Ніка спостерігала, як пухнасті сніжинки веселим танком кружляли у вихорі крижаного вітру. Раптове приємне тепло, що спалахнуло всередині, змусило її посміхнутися, десь глибоко в душі вона відчула радість. Це відчуття не мало для неї бодай жодного пояснення, але якась маленька іскра в її серці запалила багаття безмежної надії на щось незвичайне та величне, що буде очікувати її в майбутнього.

Ніка Мілевич знову поглянула на загадковий камінець, блакитний відблиск віддзеркалився в її сонних очах…

1